Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Принісши тацю з їжею, фрау Марта не спустилася до себе вниз, а присіла на краєчок стільця з очевидним наміром зав’язати розмову.
— Приїздив Ріхард, — сказала вона з закам’янілим обличчям. — Я, звісно, нагадала йому, що в мене двоє померлих синів, і вказала на двері. Тоді він став погрожувати, лементувати про вищий обов’язок кожного німця. До чогось приплів вас. Це мене непокоїть.
— Не надавайте цьому значення, фрау Марто. Що він може вдіяти вам або мені?
— Ріхард — негідник. Я досі не розповідала вам про причину нашого розриву, тепер скажу: вступивши до гітлерюгенда, він викрав щоденник Вернера і виказав свого рідного брата гестапо. Такий здатний на все…
— Здатний, але не спроможний. Обставини змінилися. Не забувайте про це, люба фрау Марто!
Стара жінка з упертою переконаністю в своїй правоті похитала головою.
— Негідник залишається негідником за всяких обставин. Чесна людина може схибити, а потім виправитись, безчесна — лише причаїтися. Ріхард з таких. Не кожна мати наважиться сказати таке про свого сина, та коли вже наважується, то… — Фрау Марта підвелася. Її сухенька невеличка постать ніби повищала, так рівно вона стояла у своїй непохитній непримиренності до сина, якого воліла поховати для себе живим.
«Можливо, саме Ріхард вкинув у скриньку листа», — подумав Лютц, з незграбною сердечністю намагаючись розвіяти побоювання своєї господині. Та кожне його слово розради примушувало стару жінку ще щільніше стискувати уста, немов вона наражалась на вістря і тамувала крик. Нічого більше не сказавши, лише похитавши головою, фрау Марта пішла.
Вдень знявся вітер, і вранішній туман розвіявся, та той же вітер нагнав нові кучугури хмар. Вони поволі пливли по небу, мов сита, обважніла череда, що повертається з пасовиська. Потім череда збилась у гурт і стала на спочинок. І відразу ж на землю бризнуло молоко, обливаючи дерева, стікаючи з дахів будинків. Здавалось, ось-ось воно хлюпнеться і крізь вікна заллє кімнату. Лютц зсунув фіранки, увімкнув світло.
Плануючи вранці свій день, Лютц збирався увечері поїхати в центр міста. Без жодної зарані визначеної мети. Просто хотілося поштовхатись поміж людей — тиша далекої околиці часом починала його гнітити, сьогодні ж він відчував її особливо гостро. Не було ще шостої, а містечко наче вимерло, настільки туман поглинав усі звичні звуки. Лютц уже відкрив шафу, щоб узяти свій вихідний костюм, та в цей час унизу пролунав несміливий дзвінок. Думка, що це Ганс, відразу зігріла серце теплом. Він скучив за хлопчиком, йому не вистачало допитливого погляду його серйозних очей, вимогливих запитань, що часто заганяли старшого на слизьке, настільки вони були несподіваними.
З того часу, як повернувся хлопчиків батько, вони зустрічались крадькома. Це мучило Лютца, бо суперечило його поняттям про порядність, а Ганса тільки тішило — в батькові він вбачав ворожу силу, спрямовану проти того, чим він досі жив. І Ганс затято опирався цій силі, тільки й усього! Ні, далі так тривати не може, треба поговорити з цим упертюхом сьогодні ж, переконати його, що між двома близькими людьми можлива розумна згода. Що ж до їхніх взаємин…
Лютцу довелося перервати свої роздуми, бо зачулись чиїсь кроки. Не Ганса, ні,— той кількома легкими стрибками долав сходи, — зараз же по них дріботіли жіночі каблуки. Невже?..
Так, це була Берта. Він не бачився з нею відтоді, як приїхав її чоловік, і тепер Карла вразила зміна, що сталася в обличчі його колишньої коханки: воно здавалось виліпленим заново, чиясь рука ніби пом’якшила знайомі риси, зробивши їх більш витонченими. Ревниве почуття ворухнулося в серці Лютца. «Невже людину може так змінити любов?» — запитав він себе і тут-таки собі ж заперечив.
— Ти не чекав на мене, Карл? — спитала Берта з невластивими їй нотками сумної іронії в голосі.
— Так. Але я радий тебе бачити.
— Тоді давай хоч привітаємось! — Вона підійшла до Лютца і притулилась щокою до його щоки. В цьому цнотливому дотику теж було щось нове — ніжність, дружня довіра.
— Ну от, а тепер допоможи мені стягнути пальто, воно геть змокріло.
— Хіба надворі дощ?
— Мжичка, а я довго тебе шукала, хоч Ганс і пояснив мені, як іти.
— Ганс? — почервонів Лютц. — Даремно ти звернулась до нього.
— А як же інакше я б змогла тебе знайти? Проте не турбуйся, я сказала йому, що шукаю тебе, аби порадитись саме про нього. До речі, і хазяйці твоїй я відрекомендувалась як мати Ганса, отже, в тебе не виникне з нею неприємностей.
— Ти передбачлива, як завжди, Берто!
— Ой ні, останнім часом я просто не знайду собі ради, так усе заплуталось! Дуже, дуже заплуталось…
— Непорозуміння між Гансом і батьком?
— Між нами трьома. Йозеф дорікає мені, що я не зуміла виховати сина, потураю йому й досі. Гансові він заборонив відвідувати студію малярства, а його мрію стати художником просто висміяв. Коли ж той почав суперечити, власноручно спалив усі його малюнки, а фарби звелів служниці викинути на помийницю. Ти навіть не можеш уявити, як реагував на це Ганс. Тепер у
