Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

Запитань було багато, але Раджимі не було коли відповідати на них. Він зразу приступив до справи.

— Ти мені потрібен, — сказав він тим тоном, яким колись звертався до Убайдулли.

— Інакше б ти не прийшов до мене, — посміхнувся господар. — Я відразу подумав про це, як тільки впізнав тебе. Кажи.

— Проведеш на той бік?

Убайдулла розсміявся й похитав головою:

— Ай-яй!.. Все такий же! Що тобі там треба?

— Треба, — коротко відрізав Раджимі.

Веселий настрій Убайдулли йому не подобався.

Але господар не хотів, очевидно, говорити серйозно: він посміхався.

— Хіба ти не чув мого запитання? — майже сердито сказав Раджимі.

— Чув, — з обличчя Убайдулли зникла посмішка, — і шкодую, що чув. З цим проханням до мене вже давно ніхто не звертався.

— І це каже старий контрабандист Довгі ноги?

— Вони в мене стали короткими… Я знайшов собі нове життя і про старе не хочу згадувати.

— Боїшся? — посміхнувся Раджимі, встав і причинив двері.

— Ні, не боюся, — спокійно відповів господар, — і двері можеш не зачиняти. Всі знають, ким був Убайдулла і ким його зробила радянська влада… І спасибі їй, що вона багато чого простила Убайдуллі і дозволила жити в рідному гнізді! І тільки зла людина може дорікати Убайдуллі старими гріхами. А я злих не боюся, на злих я сам злий.

Раджимі зрозумів, що зробив невірний крок, і швидко змінив тактику. Він знав добрість Убайдулли і прикинувся нещасним.

— Так, — промовив він, зітхаючи, — усі відвертаються від давніх друзів… Хоч здихай на дорозі, як бездомна собака!

Убайдулла подивився на Раджимі, на його старий, зношений халат і відчув жаль до цієї людини, з якою провів разом немало днів.

— Скажи, чим допомогти, і Убайдулла простягне руку другу.

Раджимі замислився.

— У мене немає іншого прохання. Я повинен піти на той бік, тут мені кінець.

— Чого ж так? — співчутливо запитав Убайдулла.

Раджимі знову зітхнув:

— Кінець.

Піймавши співчутливий погляд Убайдулли, Раджимі почав вигадувати історію:

— Я давно, як і ти, кинув стару справу, тримав перукарню, жив спокійно. Але знайшлася зла людина, яка знала мене раніше, і повідомила куди слід. Три дні тому мене викликали в міліцію і почали розпитувати. Спочатку обережно, натяками, але я зрозумів, до чого це приведе. Тієї ж ночі я втік з міста. Ховався, як міг, спав у чайхані, в степу і нарешті добрався до тебе… Виручи, Убайдулла, це моє останнє прохання!

Убайдулла поклав руку на плече Раджимі:

— Ти помиляєшся, Кіїк… Минулого, звичайно, не зітреш, як пилюку з каменя, але за нього тебе не покарають. Я теж носив контрабанду, теж робив погане. Та коли мене спитали, я все розповів, і мені простили. Тепер у мене легко на душі… Легко…

«Трухлява душа! — зі злістю подумав Раджимі. — його не повернеш назад. Краще піти…». Він стиснув голову руками.

Це розчулило Убайдуллу.

— Друже, — сказав він м'яко, — не муч себе. Я завжди робив так, як ти хотів, а тепер послухай мене.

Раджимі встав і попрямував до виходу.

— Якщо треба гроші, — квапливо мовив Убайдулла, — я дам, скільки зможу.

— Ні, грошей мені не треба. На зворотний шлях у мене є, а там — воля аллаха…

— Не занепадай духом. На рідній землі завжди краще, ніж там. — І Убайдулла багатозначно кивнув головою.

Раджимі подивився на двері, постояв з хвилину мовчки, наче обдумуючи своє рішення, потім твердо промовив:

— Нехай будуть слова твої щасливими!

Господар провів гостя до хвіртки і тепло попрощався з ним.

Якби Раджимі всі свої надії покладав лише на довгоногого Убайдуллу, він не рискнув би з'явитися в цих краях, не привіз би сюди Юргенса.

Раджимі попрямував у протилежний кінець кишлака, де жив Джаліл.

Джаліл був глухуватий на обидва вуха, сам ніколи не носив контрабанди, але завжди мав двох-трьох вірних людей, якими розпоряджався, як хотів. Раджимі його послугами не користувався, бо вважав Убайдуллу людиною більш надійною, але тепер міг і Джаліл стати в пригоді.

Джаліл збудив дружину і почав частувати пізнього гостя.

Їли мовчки, непомітно, спідлоба поглядаючи один на одного, думаючи кожний про своє. Раджимі вирішив відпочити, попоїсти і тільки тоді заговорити про справу. А Джаліл із ввічливості чекав, поки заговорить гість.

Коли нарешті Раджимі, добре попоївши і випивши п'ять піал чаю, сказав, чого він прийшов, Джаліл коротко відповів:

— Подумаю. Думати треба.

Скільки не намагався Раджимі викликати господаря на відвертішу розмову, той незмінно відповідав:

— Думати треба.

Раджимі так і не зміг добитися від Джаліла іншої відповіді.

Лігши на ватні ковдри, він почав чекати. Господар теж ліг і швидко заснув. У кімнаті стало тихо. Стомлений за день Раджимі задрімав, але незабаром прокинувся: здалося, що хтось ходить по кімнаті. Він подивився на постіль Джаліла: вона була порожня. «Пішов», майнула думка. Раджимі встав і підійшов до прочинених дверей. Тиша… Ледве чутно донісся голос Джаліла з другої кімнати:

— Іди швидше і зараз же повертайся.

Заговорила жінка, напевно, дружина господаря:

— Замкни двері і вартуй… Навіщо ліг в одній кімнаті з ним?..

Раджимі миттю зірвав з гвіздка халат, безшумно, наче ящірка, шмигнув у двері і крадькома поспішив геть з подвір'я.

Залишився один Бахрам-ходжа, але до нього — добрий десяток кілометрів. Встигнути б тільки до світанку! Раджимі йшов, з кожним кроком втрачаючи віру в успіх справи, і в його душі накипала злість.

— Піду звідси і більше не повернуся! — шепотів він крізь зуби. — Нехай буде проклятий той день, коли я погодився залишитись тут!

Певності в тому, що виручить Бахрам-ходжа, було мало, але Раджимі йшов до нього, йшов тому, що іншого виходу не було. Можливо, Бахрам-ходжа все-таки виручить. Він людина іншого ладу. Він усе життя був імамом[5], другом батька Раджимі, разом з ним ходив у Мекку. Бахрам-ходжа знає в горах усі стежки. Якщо Бахрам-ходжа і відмовить у допомозі, то ніколи не видасть.

На сході гасли зірки, блідло небо, коли Раджимі досягнув мети. В будинок Бахрам-ходжі він зайшов без побоювань, але й без надій.

Імам уже встав. Обличчя його, помережане глибокими зморшками, було схоже на горіхову шкаралупу; вузька, довга борода сягала до поясної хустки.

Але Бахрам-ходжа був ще бадьорий, ходив твердо, жартував, у голосі його і жестах відчувався душевний спокій.

— З очима тільки поганувато, — поскаржився він.

Це помітив і Раджимі. Очі імама сльозилися, він раз у раз витирав їх.

Згадав Бахрам-ходжа і свого друга — батька Раджимі.

Дім імама свідчив про достаток. Кімнати