Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

Юргенс слухав розповідь, не перебиваючи, а коли Ожогін закінчив, спитав:

— Ви до Блюменкранца навідувались?

— Ми його не знайшли. Тобто знайшли його квартиру, але в ній виявився зовсім інший мешканець.

— Ну, це не так важливо. Важливо те, що ви всі цілі, влаштувалися, добре себе почуваєте.

Голос Юргенса, жести, манера тримати себе залишалися колишніми. Він, як і раніше, говорив дуже самовпевнено, владно. Як і раніше, любив робити паузи в розмові.

— Моє доручення виконали?

— Щодо Мейєровича?

— Так.

Микита Родіонович відповів, що через обмеженість часу він не зміг зібрати про нього повних даних.

— Чим я ще можу бути корисним? — поцікавився він.

— Дрібницями я вас більше не турбуватиму. Є серйозніші завдання. Для вас, як і для мене, цілком ясно, що тут — я маю на увазі Середню Азію — сталися великі зміни. Старі топографічні карти втратили всяке значення. На них треба нанести поправки. Не кваплячись, спокійно, методично постарайтеся нанести на карти все нове. Виникли нові міста, — дайте їм повну характеристику. Поцікавтеся, де обладнано нові аеродроми, де збудовано нові енергетичні вузли. Підрахуйте енергетичні й паливні ресурси.

— А строки?

— Строками я не обмежую. В міру нагромадження матеріалів передавайте їх Раджимі… Як у вас з коштами?

— Я нічого не потребую.

— Якщо виникне потреба в грошах, зверніться до Раджимі, він усе влаштує.

Розмова забрала приблизно годину. Юргенс ще раз підкреслив, що Раджимі можна довіритись у всьому: він досвідчений у справах Сходу і добре розбирається в людях.

— От поки що і все, — закінчив Юргенс. — Ми зустрінемося ще не раз… До речі, південні райони республіки вам знайомі?

— Так. Я часто виїжджаю туди у відрядження.

— Їх мета?

— В основному приймання збудованих електростанцій і перевірка роботи вже існуючих.

— Чудово. До цього питання ми ще повернемось.

День нової зустрічі Юргенс не призначив.

Увечері Раджимі зайшов до Мейєровичів.

Чоловік і жінка були вдома. На вітання вони відповіли якось мляво.

На столику у величезній попільниці з панцера черепахи лежала купа недокурків.

— Марко Аркадійович, — м'яко почав Раджимі, — чи правда, що ваші справи такі погані?

Мейєрович кілька раз кивнув головою і опустив її на груди.

Його дружина напружено застигла, очікуючи продовження розмови.

— Прошу вас, — звернувся до неї Раджимі, — залиште нас самих.

Жінка міцно стулила губи і явно неохоче залишила кімнату.

— Ви знаєте, в чому ваш єдиний порятунок? — запитав Раджимі.

— Дружина говорила… Я згоден тікати куди завгодно, в найглухіший куток нашої країни.

Раджимі посміхнувся:

— Ні, тут усюди знайдуть. Вас чекатиме в'язниця, а у вашому віці це неминуча смерть… Єдиний вихід — залишити межі Росії.

Мейєрович здригнувся.

Настала довга пауза. Господар дивився на гостя широко розплющеними очима.

— Гаразд… Але я мало вірю, що з цього що-небудь вийде, — вимовив він нарешті якимсь неприродним, тонким голосом.

— Про це потурбуюсь я і ще одна людина, мій великий впливовий друг.

Обличчя Мейєровича залишалося розгубленим.

— Але… — Раджимі важко зітхнув і зробив рукою невиразний жест, — усе буде можливе при одній умові.

— Якій? — хрипкувато запитав Мейєрович і провів рукою по шиї, намагаючись заглушити наростаюче хвилювання.

— В конструкторському бюро вашого заводу зберігається документація на відому вам машину, яка пройшла всі випробування і на початку минулого року запланована до випуску. Ця документація мусить бути на тому боці.

Мейєрович зблід, обличчя його відразу постаріло. Він встав, випростався, але зразу ж безпорадно опустився в крісло.

— Коли має бути ревізія? — м'яким, вкрадливим голосом запитав Раджимі.

— Днів через п'ятнадцять.

— От на цей час я вас і переправлю.

Раджимі встав, вважаючи, що на цьому розмову можна закінчити, але Мейєрович раптом схаменувся:

— А як же дружина? Що буде з нею?

— Все передбачено, — заспокоїв його Раджимі. — Двох одразу переправити неможливо, але тижнів через два вона буде з вами.

Вийшовши з будинку, Раджимі за звичкою озирнувся і полегшено зітхнув.

XI

Абдукарим сидів у своїй машині на стоянці таксі. Вже кілька днів підряд він уникав зустрічі з Саткинбаєм, вставав раніше, ніж звичайно, і тихенько йшов на роботу; а ввечері, перш ніж зайти в дім, заглядав у вікна, бажаючи переконатись, спить його пожилець чи ні. Але так довго тривати не могло. Абдукарим чудово це розумів. Та й з якої речі він мусить почувати себе у власному домі незручно!

«Негідник!» в думці вилаяв свого пожильця Абдукарим і здригнувся: біля машини стояв Саткинбай.

— Відчини, — попросив він.

Не без вагань Абдукарим відчинив дверцята. Саткинбай заліз на заднє сидіння.

— Виручи, — сказав він, — заплачу. Не хотів з тобою зв'язуватись, та, як на зло, немає жодної машини. А часу обмаль.

Абдукарим вийшов нібито для того, щоб перевірити покришки. Він постукав по кожній з них ногою і глянув навкруги: справді, жодної машини на стоянці не було. Абдукарим не знав, що Саткинбай спеціально протягом кількох годин чекав цього зручного випадку.

— Куди? — коротко спитав Абдукарим, заводячи мотор.

— Туди, де нас перший раз чекав Раджимі.

Рушили. Деякий час їхали мовчки, потім Саткинбай сказав:

— Давай про все забудемо. Нам сваритися невигідно…

Абдукарим насторожився: тон був незвичайний.

— А я й не хотів сваритися, — відказав він.

Знову замовкли. Машина летіла по безлюдних нічних вулицях міста. Миготіли освітлені вікна. Асфальт закінчився, почалася брукована дорога.

— Коли весілля? — пролунав ззаду голос Саткинбая.

— На тому тижні.

— Запросиш?

— Ти живеш у нашому домі, навіщо тебе запрошувати!

— А твоя мати інакше міркує: хоче відмовити мені в квартирі.

— Живи скільки хочеш, — коротко відповів Абдукарим і відчув на своїй потилиці гаряче дихання Саткинбая.

— От і добре! — відповів Саткинбай. — А коли тобі важко буде з грішми — скажи, я завжди виручу.

Абдукарим мовчав. У душі наростала тривога: чому сьогодні Саткинбай сів не поруч з ним, як звичайно, а ззаду?

Минули другий місток. Десь унизу шумів канал. З-за хмар виплив місяць і залив усе навкруги блідим молочним сяйвом. Поряд з містком зрідка стояли хати, ліворуч починався пустир.

— Бери ліворуч, — сказав Саткинбай і поплескав Абдукарима по плечу. — А тепер поверни назад, ми тут хвилин п'ять почекаємо.

Абдукарим зупинив машину і виключив мотор. Відразу стало тихо, і від цієї тиші йому зробилося моторошно. Хвилювання все посилювалось і, бажаючи приховати його, Абдукарим поліз у кишеню за цигарками.

— А машину ти водиш добре! — сказав Саткинбай. — Дай і я закурю.

Абдукарим хотів чиркнути сірником, як раптом на його голову щось звалилось, перед очима спалахнули вогні, які поволі згасали…

Саткинбай нагнувся над тілом і прислухався: дихання не чути. Потім вийшов з машини, витяг Абдукарима, легко підняв на руки