Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

— А результати? — поцікавився Юргенс.

— Питання поки що розглядається, воно ще не вирішене.

Юргенс встав з-за стола і пройшовся по кімнаті, смикаючи свою коротку борідку.

Микита Родіонович помітив, що ні Юргенс, ні Раджимі, здається, не стурбовані провалом своїх спільників, а якщо й стурбовані, то старанно приховують це.

Юргенс, ходячи по кімнаті, викурив цигарку, потім знову сів навпроти Ожогіна, спершись грудьми на стіл.

— Я не вважаю за потрібне стирчати весь час саме тут, у цьому місті, — почав Юргенс. — Що ви скажете, коли я переберусь у той райцентр?

— Вам видніше, — знизав плечима Микита Родіонович.

— Але я хочу порадитися з вами, — твердо сказав Юргенс.

Микита Родіонович замислився. Він не сподівався, що Юргенс звернеться до нього за порадою.

— Що я можу сказати… — відповів він. — Знайти там квартиру неважко, але…

— Що «але»? — перебив Юргенс.

— Частина цього району є прикордонною зоною.

— Це мені відомо, тому я вас і питаю… Я гадаю, що все залежатиме від того, з якими документами я там з'явлюся.

— Авжеж, — погодився Ожогін. — Мабуть, це головне.

— А документи нам добудете ви. — І Юргенс поклав свою руку на руку Микити Родіоновича.

— Я?

— Еге ж, ви. Припустімо, що для остаточного вирішення питання про будівництво ГЕС знову треба уточнити деякі деталі на місці і туди послали кількох спеціалістів. Це реально?

— Цілком.

— Так ось, на вас покладається обов'язок дістати мені чотири бланки командировочних посвідчень без зазначення прізвищ, але з підписами і печатками.

— Чотири? — перепитав Ожогін.

— Так, чотири, — підтвердив Юргенс.

Він пояснив, чому чотири. З ним поїде Раджимі, і кожному з них треба буде по два бланки. Чим це викликано, Юргенс розповість Ожогіну пізніше.

— А на який строк? — поцікавився Микита Родіонович.

— Ну, діб на двадцять-двадцять п'ять. Далі буде видно, — відповів Юргенс. — Ви зможете це зробити?

Ожогін сказав, що спробує.

— Це половина завдання, — продовжував Юргенс. — Друга його половина полягає в тому, щоб ви раніш виїхали туди самі, знайшли дві квартири, дали телеграму і зустріли нас.

Микита Родіонович замислився.

— Друга половина завдання важча, — відповів він. — Підстав для виїзду в мене немає.

— Треба знайти, — твердо сказав Юргенс.

— Важко.

— Без труднощів нічого не буває, і не мені вам говорити про це. Спробуйте довести дирекції, що так необхідно.

Юргенс нахмурився, обличчя його стало сердитим.

— Є один варіант, — подумавши, сказав Микита Родіонович. — Виїхати за власним бажанням, і не виїхати, а вилетіти, попросивши відпустку в сімейних справах на три-чотири дні.

— Я був упевнений, що ви знайдете вихід, — сказав Юргенс підкреслено офіціально.

— Коли потрібно мені вилетіти? — запитав Микита Родіонович.

— Чим швидше, тим краще. Бажано — завтра.

— Коли так, то прошу відпустити мене. — І Ожогін подивився на годинник. — Можливо, я ще встигну застати на роботі кого-небудь з начальства.

— Я вас чекатиму тут до першої години ночі, — попередив Юргенс. — Повертайтесь, але… з позитивними наслідками.

… Повернувшись через кілька. годин назад, Микита Родіонович застав Юргенса за дивним заняттям: він сидів за столом у кімнаті Раджимі біля закріплених маленьких тисків і працював над борідкою великого ключа. Перед ним на столі були розкидані напилки, кусачки, плоскогубці, кілька ключів різної конструкції.

Прихід Ожогіна не збентежив Юргенса. Запросивши гостя сідати, він продовжував працювати, і так старанно, що на лобі у нього виступили краплі поту.

— Ви й ключі вмієте робити? — спитав Ожогін.

— Це один із багатьох додатків до моїх складних обов'язків, — посміхнувся Юргенс. — Чим порадуєте?

Микита Родіонович розповів, що все склалося вдало: чотири бланки командировочних посвідчень добуто. О п'ятій годині ранку він вилітає.

Ожогін не чекав, що Юргенс прийме це так спокійно: він навіть не припинив свою роботу і обмежився короткою відповіддю:

— От і добре. Їдьте. Чекатиму телеграми.

XIII

Опівдні пасажирський поїзд зупинився біля маленької залізничної станції, що стояла серед голого степу. Залізничні будівлі, обрамлені живою огорожею з дерев і кущів, були ніби невеличким оазисом.

З різних вагонів поїзда вийшли дві пари: Юргенс і Раджимі та Мейєрович з дружиною.

Подружжя поспішило в тінь, що падала від великих карагачів. Юргенс, не бажаючи показуватись на очі своїм супутникам, обійшов невеличкий будиночок вокзалу і зупинився, очікуючи Раджимі.

— Розташовуйтесь тимчасово тут або в залі. Я за вами приїду, — сказав Раджимі, підходячи до Мейєровича.

… Першим помітив Ожогіна Юргенс. Микита Родіонович під'їхав на півторатонному грузовику, виліз із кабіни, озирнувся і заспішив до вокзалу. Побачивши Юргенса й Раджимі, він підійшов до них і тихо доповів:

— Все як слід. Квартири знайшов.

Юргенс закивав головою:

— Я вами цілком задоволений.

— Їдьмо, — запропонував Микита Родіонович, пустивши комплімент повз вуха. — В мене обмаль часу: я повинен обов'язково виїхати шестигодинним поїздом.

Попрямували до грузовика. Юргенс сів поруч з шофером, Ожогін і Раджимі залізли в кузов.

Сонце пекло немилосердно, і годинний шлях від станції до районного центра видався Юргенсу справжньою мукою. Ні трохи підняте лобове скло, ні швидкість руху машини — ніщо не пом'якшувало виснажливої спеки. Нагріте повітря змішувалось із запахом бензину.

Районний центр був невеликим новим посьолком з трьома рівними вулицями і зеленими рядами нових дерев.

Машина зупинилась біля білого будиночка. Вистрибнувши з кузова, Раджимі шепнув Юргенсу:

— Я зараз повернусь на станцію і привезу їх, а ви поки що займіться своїми справами.

Машина рушила далі, пересікла весь посьолок і під'їхала до глинобитного будинку з плоским дахом.

Кімнату Юргенсу дали маленьку, але чисту, заслану килимом, з вікном на захід. Оглянувши її, він висловив бажання побачити господаря.

— Тут хазяйка, — пояснив Микита Родіонович, — удова. В неї син і дві дочки — колгоспники, всі на збиранні бавовни. А з нею я можу вас познайомити, вона в саду.

Вийшли на подвір'я. Юргенс допитливо оглядав кожну річ. Навіть заглянув у діжку, що стояла під карагачем. Вода в ній була затхла, темна. Юргенс гидливо скривив губи.

Хазяйка йшла назустріч, несучи в пелені стиглі яблука.

Це була літня жінка, що погано володіла російською мовою. Вона привітно закивала головою і дала зрозуміти, що зараз приготує чай.

— В мене до вас прохання, — звернувся Юргенс до Ожогіна. — Чи можна дістати в посьолку пляшку хорошого вина, з етикеткою? Щось на зразок портвейну?

— Гадаю що можна.

— Попрошу вас, підіть купіть, а я тимчасом займуся туалетом.

Вийшовши від Юргенса, Микита Родіонович замислився. Чи має рацію Шарафов, що не дав наказу затримати Юргенса і Раджимі в місті? Адже наміри ворогів перебратися через кордон були ясними вже тоді.

Шарафов вважав, що в прикордонній зоні у Раджимі повинні бути старі