Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев
«Нехай вони ідуть своїм шляхом, а я — своїм, — міркував Абдукарим, підходячи до автобази. — Я їм не заважатиму, вони — мені. Так буде краще».
X
Прийшовши ввечері до Мейєровичів, Раджимі застав тільки Соню. Вона була бліда і відповіла на привітання гостя ледве вловимим кивком голови.
— Що з вами? — з удаваною тривогою в голосі спитав Раджимі.
Соня мовчала.
Раджимі наблизився до неї, взяв її руку і чемно поцілував.
Хазяйка зітхнула:
— Ви прийшли за грішми?
Раджимі нахилив голову.
— Господи! Що нам робити? — з відчаєм вигукнула Соня. — Я сьогодні сама збиралася йти до вас…
— З грішми? — спокійно запитав Раджимі, хоча, переступивши поріг, він уже зрозумів, що розраховувати на повернення грошей зараз нема чого.
Хазяйка безнадійно похитала головою.
— А чого ж? — поцікавився Раджимі.
— Знову за грішми, — ледве не простогнала Соня. — Я винна перед вами… Я дуже добре усвідомлюю, що ставлю вас у скрутне становище, але в мене немає іншого виходу… На вас уся надія…
Раджимі сів і уважно «подивився на хазяйку дому.
— Скільки потрібно? — помовчавши, запитав він.
— П'ятнадцять тисяч, — сказала вона і з надією подивилася на гостя.
— Які ще цінності у вас є? — спитав Раджимі.
— У нас більше нічого немає, а гроші потрібні чоловікові. Скоро має бути ревізія — він сам загине, а через нього й інші.
Усе остаточно прояснилося.
— Коли повинна бути ревізія? — запитав Раджимі.
— Наприкінці місяця.
— Часу ще багато, але надій мало, — тихо й співчутливо промовив Раджимі. — Я вам нічого не можу обіцяти. Спробую. Докладу всіх зусиль.
Хазяйка встала, підійшла до гостя, взяла його за руку:
— Благаю вас, врятуйте мене… і чоловіка! Я навіть не уявляю, що може статися. Адже…
— А тут і нема чого уявляти. — Раджимі встав і звільнив руку. — На речі треба дивитися розсудливо, — в тому ж тоні продовжував він. — Ви самі чудово розумієте, що нічого іншого не вигадаєш.
— Але ж ви сказали, що…
— Я можу повторити те, що сказав, — знову перебив її гість. — Спробую, докладу всіх зусиль, використаю всі можливості, але обіцяти нічого не можу. Адже сума чималенька…
— Який жах! — прошепотіла хазяйка.
Раджимі спало на думку з'ясувати ще одну деталь.
— Коли ви так довірливо до мене ставитесь, то будьте відверті, — звернувся він до неї. — Скажіть правду: на що він витратив таку кругленьку суму? На вас?
— Не все, — відповіла хазяйка. — Більшу частину програв у карти. А гроші взяв під звіт у касі. З касиром він у добрих стосунках…
— Та-ак. Добре, спробую виручити вашого чоловіка, але сумніваюся в успіху. Гроші на слово не дають, — закінчив Раджимі.
Він був цілком задоволений візитом. Раджимі дізнався про все, про що слід було дізнатися.
На другий день рано-вранці, виходячи від тітки, Раджимі ледве не зіткнувся з Сонею. Вона плакала. Взявши жінку під руку, він одвів її від будинку і стурбовано запитав:
— Що ще трапилось?
— Він прислав мене до вас, — відповіла Соня, стримуючи ридання.
— Ми на вулиці! — суворо нагадав Раджимі. — Вмійте стримувати себе.
— Вам удалось дістати гроші? — І жінка з надією подивилася на Раджимі.
Той заперечливо похитав головою:
— В моєму розпорядженні була лише ніч, а це зовсім небагато.
— Але є надія?
— Я вам уже говорив: дуже невелика. Скажу правду: всю суму покрити ми не зможемо.
— Господи, що ж робити?
— Не падайте духом. Завтра ввечері я зайду до вашого чоловіка і розмовлятиму з ним особисто. Нехай почекає мене і нікуди не виходить.
Юргенс був задоволений діями Раджимі.
Вони сиділи за накритим столом. Юргенс помішував срібною ложечкою міцний чай у склянці, а Раджимі відривав ягоди від грона винограду, що лежало у вазі, висмоктував з них сік і клав шкірки на блюдце. Нарешті він витер серветкою свої тонкі пальці і замислився.
Деякий час Юргенс сидів мовчки, великими ковтками відпиваючи холодний чай, потім сказав:
— Гроші він одержить лише за документацію. Так йому і скажіть.
Раджимі запобігливо підняв руку:
— Можливо, що гроші й не потрібні будуть.
Юргенс відсунув від себе порожню склянку і здивовано зиркнув на співбесідника.
— Як це розуміти?
Раджимі відповів не зразу. М'яко ступаючи, він пройшовся по кімнаті, потер руки і сів на свій стілець.
— Мейєрович згоден тікати звідси, — притишено сказав він.
— Куди?
— Хоч світ за очі. — І Раджимі посміхнувся.
— Чия це вигадка? — Юргенс встав, розправив плечі і пильно глянув на Раджимі.
— Моя.
Раджимі пояснив.
П'ятнадцять тисяч — сума досить-таки пристойна. Звичайно, в разі потреби можна пожертвувати нею, але навіщо допускати зайві витрати? Згода Мейеровича дає змогу не витрачати грошей і зберегти зоставлені цінності. Він, Раджимі, заробив їх…
Юргенс засміявся: він зрозумів суть комбінації, задуманої Раджимі.
— Погодиться? — запитав він.
— А куди йому діватись?
— Ви забули про дружину.
— Запевнимо його, що дружину переправимо слідом за ним негайно.
Юргенс вийняв портсигар і закурив. Помічник його, звичайно, має рацію. Де пройде один, там завжди пройде і другий. Але який смисл у всій цій вигадці? Кому потрібен на тому боці Мейєрович? А тут ще його дружина… Скільки мороки! Чи не можна зробити простіше?
Юргенс кілька разів оглянув кімнату від стіни до стіни і сплеснув долонями.
— Приймаємо ваш варіант, але з невеликою поправкою, — сказав він. — По дорозі з Марком Аркадійовичем може що-небудь трапитись.
На знак згоди Раджимі схилив голову.
Того ж дня ввечері Микита Родіонович, викликаний телеграмою, йшов у перукарню Раджимі.
Телеграма, як і минулого разу, була підписана: «Рамі», але Ожогін відчував, що мають бути побачення і розмова з Юргенсом.
Поява покійного шефа не тільки приголомшила Ожогіна, але й зайвий раз показала, на що здатна імперіалістична розвідка.
Микита Родіонович ішов і думав про те, які заплутані, звивисті й небезпечні таємні стежки. Вони ідуть через моря й кордони, по лісах і безкраїх степах. І скільки треба пильності, впертості, вміння й мужності, щоб виявити їх і знайти на них ледве помітні сліди!
Ожогін не помилився: в квартирі Раджимі його зустрів Юргенс.
— Ну от, тепер ми докладно поговоримо, — сказав він, потискуючи руку Микиті Родіоновичу, і замкнув двері.
Ожогін сів за стіл, Юргенс навпроти. Під самою стелею горіла матова лампочка. Бліде розсіяне світло від неї падало на обличчя Юргенса, і Микита Родіонович міг уважно розглядіти його. Юргенс майже не змінився, тільки погладшав.
— Ну, а ваші справи як? — Юргенс поклав перед гостем портсигар і сірники.
Микита Родіонович коротко розповів про пригоди, які трапилися з ним і його друзями
