Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

озерце, а вона нехай подивиться коней та запряже, щоб їхати на ярмарок. Вони давненько нікуди удвох не їздили, тому вона ще більше зраділа. Отож він пішов на озера линків топтати. Вона по господарству все клопоталась. Потім пішла до коней. І тут вороний кінь — точнісінько такий, як у Сергія Стрільця, тільки гриву мав не сиву, а полову — як зардиться, завихає, як копитами засіче! Вона — у крик, а кінь її збив на землю і почав передніми копитами сікти. Поки люди прибігли, вороний уже її смертельно понівечив. Одна челядь побігла на озера до наймита, а другі — в містечко до лікаря. Лікарем там виявився Окиша! Він зразу побачив, що то смерть не природна, а влаштована хитро та вміло. Коли він і наймита побачив, то зразу впізнав його, хоч наймит і одяг, і зачіску змінив. Бо колись у Києві вони не раз іздибувались у корчмах на Подолі. Навіть, бувало, співали за одним столом. Наймит і не збирався ховатись перед лікарем Окишею. Він пояснив йому, що жінка через дурні ревнощі хотіла владі на нього наклеп зробити. А Окиша, щоб показати своє лікарське знання, назвав наймиту зілля, яким той нагодував коня. Ну, вони удвох поховали наймичку і так жалібно співали на поминках у два голоси, що й самі плакали, і всі навколо плакали. Потім удвох подалися до Києва. Тільки не широким шляхом, а манівцями, балками та лісами, чагарями та яругами. Ніхто їх ніде ні разу не перестрів.

Не здибались вони ані з ловцями княжими, ані з осочниками-сторожами, ані з подлазниками, ані з княжими конокормцями. Коней вони лишили в ліску, хоч і важили дуже — будь-хто міг їхніх коней звести. За кілька верстов сховали коней і далі пішли пішки. Та все одно наймит сам не підступив до сховища. Надіслав по золотий оберіг до заповітного дуба свого нового друга Окишу. А Окиша порпався, порпався, поки нарешті не віднайшов цю величезну коштовність! Він довго милувався золотим кружальцем, зовсім не криючись. Потім наймит казав, що аж на відстані сотень кроків від нього золоті зайчики стрибали по стовбуру осокора. Наймит кляв усе на світі, але й звуку не подавав. Щоб не зрадити себе. Нарешті лікар Окиша намилувався золотим оберегом і пішов до наймита. Він проліз через густий чагар і віддав наймиту скарб. І спитав, чи немає в того хоч трохи вина.

— Є, — сказав наймит. — Тільки настояне на травах. Небіжчиця щось там приворотне настоювала, щоб я од неї не бігав. Ти такого не питимеш. Трава перебиває смак вина.

— Нічого, давай швидше! — відповів Окиша. — Потім вип’ємо доброго… Не вперше бачу цей оберіг. Але тільки тепер, тільки зараз зрозумів, яка йому ціна і яка сила в цьому кружальці! Дай випити, бо мені аж руки тремтять.

Він видудлив до краплі всю пляшку! І вони пішли до схованки коней. Аж раптом, мов грім з ясного неба, почулося навісне гавкотіння, навіть сурма заграла. Наймит зрозумів, що то по їхніх слідах женуть. Значить, хтось їх вислідив і дав знак. Він страшенно розлютився на Окишу, бо той довго й по-дурному виставлявся біля хутора. У дикій люті він вдарив ножем Окишу і побіг потаємною стежкою. Відвернув від коней і попрямував до схованого озера. Собаки прихопили його над самісіньким берегом першого Корчуватського озера. І він пожбурив золотий змійовик межи пеньки та коріння. Там і намулу було по пояс. Гибле місце, найгірша частина озера!..

А лікар Окиша, перш ніж зійти кров’ю, розповів, хто він і що робив тут разом з наймитом. Певне, те зілля було дурманне, а може, то була отрута в глиняній пляшці, але помирав Окиша весело — щось співав, усміхаючись. Тільки не можна було дібрати, бо останнє дихання в ньому завмирало.

Наймитові така легка смерть не дісталась. Пси його добряче погризли, перш ніж осочники підбігли та вгамували їх.

Його мордували Вітовтові слуги на Горі. Все випитували про інші скарби та алхимницькі гроші. Але він нічого не міг їм цікавого розповісти. Проте за інші злочини, а за ним з молодості тяглася кров, наруга і розбій, — його присудили повісити на шибениці. Перед Драбською брамою.

Як його привезли на коні, із зав’язаними руками, і накинули на шию зашморга, він дуже-дуже пильно вдивлявся в натовп. Когось шукав. Так всі казали, хто там був. Я ж думаю — він шукав того диявола, який колись підбив його стати на кривий шлях розбою і головосіку. Диявол не спить! Тому завжди треба творити охоронну молитву й робити добрі діла власними руками. Бо як тільки ми забуваємо молитву і щиру працю — диявол одразу ж уловлює нас у свої сіті, липкі та отруйні, спокуси гріха і злоби!

XII
Загадка срібного персня

— Як же мені всього не пам’ятати, коли що відбувалося? По-перше, це було в той рік, коли я вперше запалила святкову свічку. І в перший день, і на другий день, бо ми не в землі. І як же забути, коли в той рік у нас на святі було стілько гостей, що був точно міньян? Тато орендував заїзд на віддалі денного переходу від Града. Всі гості були із столиці Польщі Кракова. Вони зробили свої справи в Граді й поверталися назад до Польщі. Те, що краківські купці не лишились у Граді на свято, свідчить, як нашого тата поважали й цінували. Без сумніву, більше цінували, ніж тих, хто осів за гострими паколами Подолу. Був справжній седер, тобто порядок. Сказано ж у Писанні: «Додержуй місяця Авіва і святкуй Пасху на честь Господа Бога твого, бо в місяці Авіві вночі вивів тебе Господь із Єгипту».