Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
— Е ні! Я тут не збираюсь гинути укупі з кістяками та удавлениками. Я ще жити хочу!..
— Тоді поспішай до перевізника та передай йому все, що я сказав. І киян нехай сповістить, і воєводиним людям передасть. Поспішай…
А в перевізника жінка виявилась така цікава та нетерпляча, що хоч тремтіла зі страху, а побігла до Сергієвого хутора. Одночасно з нею туди притрюхав Алхимник. Його такий розпач охопив, коли він побачив страшний кінець, що він сів на порозі дому й заплакав. Ще б пак, де він міг знайти такого щедрого благодійника, як цей витязь?!
Коли був живий Сергій Стрілець, то не дуже до нього любов’ю палали — вважали, що він винен у загибелі своєї сотні. Але, коли він загинув, та ще такою страшною смертю, люду поназбігалося звідусіль! Як приїхали владці, все оглянули й переписали, то виявилось, що всі коштовності, про які поспільство знало, лишилися на місці. Тільки не могли знайти золотого змійовика. Прискіпливо допитували і Алхимника, і наймита, і наймичку, і жінку перевізника. Але ті відпирались і кожен доводив свою невинність…
Потім ще якийсь час на хуторі духи загиблих з’являлись щоночі і мордували страхом наймичку. Щоночі вона кричала, а наймит її бив, щоб вона дала йому відпочити. Не хотів ніяк іти з хутора — чекав, поки рання редька дійде та огірочки підуть. Та зрештою, видно, й наймита почали діставати привиди, бо він домовився про городину з перевізником і продав йому все на корені за якісь мідяки.
Отож до повного дозрівання капусти, цибулі, редьки та огірків на городі колупалась перевізникова жінка. А Алхимник все сидів і сидів на хуторі. Щось майстрував собі в кузні. Якусь зброю ніби — чи то кушу, чи то лука. А потім в один день щез. Його в той день бачили із сумним конем, вантаженим невеликими паками. А в руках він мав патерицю із залізним клюгом. Для вмілої людини — то добра зброя! Щез він на роки. Як повернувся після Єдигеєвої навали, вже ніхто із владців йому нічого не згадував. Бо після того, як він щез, пішов поголос, ніби він підбурював уходників, і купців, і воєводських челядників Київ од Литви одірвати. З тих, хто більш-менш добре знав історію із золотим оберегом, він один лишився у Києві, Ні, брешу! Ще Ілько-кухарчук.
З Ільком ось що сталося. Він був хлопець дуже здібний до куховарства. На весну не тільки помагав кухарці, а й сам часом готував. Але погано, що його зненавидів небіж за те, що Ілько, хлоп безрідний, та не дозволив себе жодного разу мечем зачепити. А найголовніше — кухарчук застукав небожа і блудницю Сусанну у старім сіннику. І вони боялися, що він їх викаже Лицареві. Ілько-кухарчук і гадки не мав про це з кимось патякати. Тим пак доказувати на них Лицареві. Знав-бо, що краще хлопу в панські лиха не пхатися.
Ці ж двоє змовників мізкували, як від нього позбутися! А потім Сусанна докумекала — підкинути Ількові в комірчину дорогого, шитого золотом гаманця. Цей гаманець Лицаревої доньки вона потягла з комори Лицаря. Якось Сусанна обпоїла його дурманним зіллям, зняла з нього ключика і відчинила скриню з коштовностями. Тут виявилось неймовірне — найцінніші речі і найкращі монети зі скрині поцуплено! Хтось випередив цю відьомську хвойду! Тільки литовська, польська та московська монети лишилися. Куди тому лушпинню до празьких ваговитих срібників?!
Сусанна, ця клята відьма, набрала жменю монет і тихо порозкладала на сходах, ніби хтось згубив їх, коли пограбував скриню. Тоді зняла вночі страшний гвалт. Лицар якраз повернувся підпилий з Гори — був злий страшенно. Влаштували трус усім, хто був у садибі І знайшли гаманця в Ілька. Лицар сказав своїм вовкодавам відшмагати Ілька й посадовити до зимника. А сам завалився далі додивлятись п’яні сни. Та чомусь йому далі сон не пішов. Буває таке — і голова від хмелю обертом іде, і слабість в членах, а от сон раптом пропаде і не може людина заснути… А може, то сам янгол смерті його підняв з ліжка й погнав до тієї кімнати, де Сусанна та небіж віддавалися блудові? Лицар вскочив до кімнати. Схопив зі стіни кончара. Погнув свого небожа. А що знаменитий вояк був добре п’яний, а може, ця відьма йому зілля в узвар підсипала і пригостила, коли він повернувся з Гори, тому він не тільки не вбив небожа з одного удару, він його лише в ногу поранив! Небіж схопився і кинув у дядька лавку! І так влучно, що попав просто по зубах. Усі передні зуби геть у друзки!
А Сусанна схопила зі стіни алебарду й Штрикнула клюгом Лицаря в шию. Він од них тікати.
Ілько тим часом якось примудрувався та виліз із зимника. Страж це бачив, та Ілько його випередив і по голові, по голові клятого татарина кочергою. Той брикнувся і замовк. Тільки Ілько вийшов, як на нього з-за рогу вискочив скривавлений Лицар з кончаром в руці.
Що була темрява й Лицар не міг говорити від ран, а сам Ілько був у гарячці, то він сплутав дядька з небожем. Ілько тікати за зимник. Лицар за ним, хрипить, кров’ю захлинається. Щось хоче хлопцеві сказати. Ілько в гарячці не помітив, як у кут заскочив. А потім обернувся та як ударить по руці та в черево Лицаря.
Лицареві перед смертю й голос повернувся. Шамотить, хрипить, а все промовляє:.
— Тікай звідсіля!.. Швидше тікай! Я тебе не виню і прощаю. Все це відьма влаштувала і мерзотник! На свою кров руку звів… Усе через те срібло, через той скарб із моєю коханкою злигався, тільки щоб довідатись, де скарби лежать! Тікай! Тікай кудись подалі і назовись іншим ім’ям… Бо якщо ти
