Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
— Я людей підніму, і ми їх упораємо! — закричав Ілько.
— Не дозволю! Ніхто не повинен бачити мою ганьбу! Тікай до мого вчителя. Все йому розкажи. Ось тобі перстень. Покажеш йому, і нехай він тебе навчить, як усе робити… Тікай!
Ілько не сперечався із Лицарем, бо зрозумів миттю, що по судах його затягають, по узилищах замордують, «правду» з нього вибиваючи!
Він не став чекати, поки Лицар сам помре чи Сусанна вибіжить і доколе свого хазяїна німецькою алебардою…
Змовники вийшли з будинку. Почули, що Лицар харчить під тином, конає. Потягли його в будинок. Що було коштовного, позгрібали в міхи, приторочили до сідел і виїхали з Подолу. Ще до схід сонця пройшли крізь Печерські ворота. Бо там його друзі стояли на чатах. Такі ж халамидники та шахраї, як і сам небіж. Коли вони виїжджали із садиби, забули загасити свічку в коморі. Звичайно — поспішали, бо їм земля під ногами почала горіти! Будинок спалахнув, наче суха береста! Той татарин-сторож почав гасити пожежу. Стали люди збігатися. Певно, Лицар чи порох, чи ще яке зілля в будинку тримав. Бо як вибухнуло, то болонки другого поверху посипались і вбили двох служниць і тяжко поранили татарина-сторожа. Тіло Лицаря обгоріло, мов поліняка. Але все одно видно смертельні рани від шаблі та алебарди. Тому й вирішили люди, що небіж, Сусанна та Ілько — одна зграя головосіків. І навмисне пожежу влаштували, щоб багатством Лицаревим заволодіти й сліди сховати. Поранений татарин так свідчив.
Воєвода, звичайно, як належить у таких випадках, надіслав своїм людям, щоб, коли де побачать таких і таких, затримували, хапали і гнали до Києва. Бо всі троє душогубці й підлягають суворому суду.
Розпорядження київського воєводи, звичайно, суворе. Тільки над усім є Божа сила, і вона, зрештою, як би там люди не вирішили та диявол не користував, всім порядкує і править! Так і в цій страшній історії було.
Цілий рік ховалися Сусанна та красунчик небіж. Пили, гуляли. Та доводилось їм весь час з місця на місце переїздити. Гроші облітали, як пелюстки з яблунь, одначе воєводським слугам не вдалося натрапити на слід Сусанни і небожа.
Аж раптом їх зустрів один з небожевих друзяк. Він чув поголос, ніби Сусанна та небіж вбили Лицаря і є грамота воєводи спіймати їх. Тож поміркував, що виказати їх — дурниця. Невідомо, чи дадуть йому щось за це? А от пострахати небожа, що викаже їх, якщо з ним не поділяться, можна. Так він і зробив. Ну, вони були змушені виділити добру копу грошей. Потім почали його намовляти випити з ними вина на замирення. Але той не сів з ними за один стіл — здогадувався, що Сусанна може чогось підсипати! Розбишака, пожадливий пес, а знав, бач, що за одним столом із відьмою нічого сідати пити чи в карти грати. Пішов собі від них геть з того містечка. Іде і бачить — їде на муцому коникові Ілько-кухарчук. Жене старих волів. Бо недалеко ярмарок збирався. Видно, до когось із купців-воловиків найнявся. Спинив коня Ілько-кухарчук біля колодязя напитись і худобу напоїти. То волоцюга вирішив повернутись і виказати небожу й Сусанні, яка небезпека на них чекає. А треба сказати — цей злодій з товаришами намагався забити Ілька, коли той одного разу вночі йшов додому. Ілько його сікачем по руці попав, бо при повнім кухарськім припасі був. Напасник з рукою довго мучився. Отож розбишака повернувся й розповів їм усе. Ну, вони й подалися на ту дорогу, якою мав їхати Ілько після ярмарку. Перестріли його там, де дорога круто завертала і йшла поміж чагарями в глибоку балку.
Вій їх побачив, як почав завертати межи чагарі. Вони попереду спішились і коней у чагарнику сховали. Власне, коні іржанням і видали злодюг.
Проти Ілька стояли Сусанна з кушею і небіж із мечем. Ілько озирнувся — позаду до нього підбирається той розбишака з тесаком. Тоді як поверне, як здибить коня Ілько та з гори з усього маху його кованим шистом як потне в груди! Аж ребра затріщали! А тоді повернув коня і, заволавши до Бога, помчав на них! Недарма його старий лях-лицар навчав усяким вояцьким хитрощам. А Сусанна не злякалась і випустила стрілу з куші. І поцілила коня в око. Бо Ілько як погнав коня, то зіщулився, притисся до самої гриви. Вона, бач, цілила Ількові в голову, а попала коневі в око. Кінь упав. Та Ілько поцілив наконечником шиста небожа під дих. Той упустив меча і снопом гепнувся на землю. Ілько теж шкереберть. Та зразу ж на ноги схопився. А шист із рук не випускає! Ілько краєм ока бачить — Сусанна вже підскочила до коня, відв’язує вуздечку. Ілько добіг до неї, вдарив кулаком по голові, схопив і пов’язав. Повернувся тоді до повержених небожа і злодія, щоб зброю їхню узяти. Тільки Ілько схилився до меча, небіж висунув із рукава чингал і вдарив Ілька в черево. Та вістрям втрапив якраз у калиту з монетами. Мідяки, мов луска, посипалися з калити. Хлопець так розлютився, що з розмаху небожа шистом окутим по голові лупонув. Зразу чорна кров полилась йому з носа, ногами засучив і закляк непорушно. Ілько і кушу забрав, і різака взяв у злодія. Тільки тепер його добре роздивився і впізнав свого напасника з Подолу. Розлютився він страшенно. Диявол його гнівом і жорстокістю спокусив. І хлопець просік його мечем по голові, по грудях, по череву. Той несамовито закричав, пустив піну з рота і теж закляк. Ілько його й небожа ретельно обшукав. Все в них позабирав і склав у торбу.
Поки Ілько з побитими порався, Сусанна встигла вивернутись, зубами дістати до линви й почала її гризти. Ще трохи — розплуталась би чортова відьма! Та Ілько був добре
