Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
— Та ні, киянка вона, чого мені брехати?
— Дивись! Бо якщо твоя жінка та сама, на кого вона мені здалася схожою, то така кого завгодно за мідяк купить, а за срібло продасть! А втім, я її завтра краще роздивлюся і скажу тобі всю правду. А зараз відкрий нам прохід…
— Завтра відкрию. Гроші принесете — будь ласка…
— Ти такий жорстокий… Колись пожалкуєш…
— Не погрожуй!
— Ну добре, добре!.. Завтра будуть тобі гроші! — сказала примара-мамка і потягла за собою примару-панночку. — Ходімо, доню, у нього серце як у юдея — тільки від злота м’якне! Я добуду йому срібла, скільки його чорна душа править. Ходімо…
І вони пішли з хутора, ще зовсім і чорна ніч не впала.
Наймит відхилив жолоб, щоб його жінка вилізла з-під нього. Та від страху сили полишили її, і вона не могла звестися на ноги. Руки в неї трусилися, зуби цокотіли. Наймит притяг її в хату, напоїв вином, але вона так перелякалась, що цілу ніч сама не спала й чоловіку своєму не давала спати. Все йому торочила:
— Тікаймо звідсіля! Вони нас задушать!
— А гроші?!
— Та нам п’яти дукатів на десять років вистачить… Ну, а якщо коні й хату купимо і поле винаймемо, то на три роки. І ще випити тобі буде і мені солодко поїсти!.. Тікаймо!
— Дурепо ти, дурепо! П’ять кіп срібла! Вони притягнуть срібло — а по нас пил завіявся? Ти хоч бачила коли-небудь такі гроші?!
— Не бачила! Не хочу я нічого! Тікаймо! До завтрашнього вечора ми вже далеко будемо звідсіля…
— Поки гроші не візьму, і кроку звідсіля не ступлю!
І наймит дотримав свого слова — як почало сутеніти, він пошкандибав до старого сінника. Тільки з хати — його молодиця зразу двері на всі запори, ляду на горище закрила, віконця-заволоки засунула і позаклинювала цурпалками. Сама залізла в діжу і згори накрилася. Сиділа й трусилася від кожного мишачого шкрябання й писку, від кожного тріску в зрубові мертвилась і серце в неї заходилось. Їй здалося, що вона всю ніч сиділа. Але коли повернувся її чоловік, ледь двері не висадивши драбиною, поки вона відчинила, то якраз перші півні заспівали. Наймит не втримався і так вжучив їй по вилиці, що вона довгенько відпочивала на долівці. Наймит не чекав, поки вона оклигає, запалив усі свічки й розіклав на столі срібло. Чотири рази рахував, а все ніяк не сходилося — то було ніби менше, то ніби більше.
Коли наймичка очуняла, то придибала до столу. Як уздріла все срібло на столі, то ледь знов не зомліла. Так і гепнулась на лаву коло столу і слова не була здатна вимовити. Зрештою вона настільки отямилась, що приступила до чоловіка, схопила його за руки.
— Поки вони там блудствують, тікаймо геть. Тепер у нас і срібло є, і злато!
— Була ти дурною, дурною і лишилася! І дурною й здохнеш! Ми втечемо, а раптом вони його задавлять? Тоді виходить, що то ми його задушили і втекли. По наш слід воєводині пси поженуть. І лавники подільські своїх пахолків. То де ми з тобою зависнемо — на Подолі чи перед Драбською брамою?!
— Що ж нам робити?! — як заголосить наймичка. — Вони ж і нас можуть удавити!!!
— Цить! — сказав наймит. — Бо я раніше твою дурну макітру потрощу!
Вона й замовкла до других півнів, а потім почала канючити:
— Після других півнів привиди зникають… Піди подивись, що там робиться…
— Сиди, дурепо, і не рипайся! Поки сонце не зійде, нема чого туди пертися.
— А я б от пішла, якби була чоловіком! — сказала наймичка.
— Якщо ти ще хоч слово ляпнеш, я тобі останні зуби повибиваю.
Ну, зуби вона, звичайно, берегла, як усяка жінка. І не стала дрочити свого чоловіка аж до самого сонця. А він тим часом загорнув усі гроші в шкіру і сховав їх під порогом хатніх дверей.
Тільки сонце вигулькнуло з-за пагорбів, наймит і наймичка побігли в садибу.
І зразу, тільки побачили відчинену хвіртку, зрозуміли — Сергія Стрільця немає!
Вони зайшли на подвір’я, а на подвір’ї скрізь смуги паперу із псалмами, двері будинку відчинені.
Вони обережно зазирнули й побачили в опочивальні на ліжку удавленого Сергія Стрільця.
У наш ворохобний та кривавий час люди, на жаль, звикли до чужої наглої смерті. Тим пак простолюдини, особи жорстокі та нерозумні, але те, що наймити Добачили, — вжахнуло їх. Вони як стій стали на порозі опочивальні.
На Сергієві Стрільці лежав кістяк людський у білій сукні шовковій. Кістяні руки скелет поклав на посиніле горло славного воїна. З черепа цього страшного кістяка звисали довгі пасма злиплого, перетлілого волосся. Наймичці стало млосно, і наймит витяг її, як солом'яний куль, на подвір'я. Посадовив під парканом, наказав:
— Доглядай садибу! А я побіжу до перевізника. Нехай сідлає кобилу та поспішає в місто
