Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

Коні у них були все руді та гніді, сильні, вгодовані. Татари, наче чорні птахи, пролетіли повз наш заїзд, тільки курява з вихором закрутилась за їхніми муцими кониками. Боярські та вояцькі батови чвалом пронеслись. І воїни співали то веселі, то такі сумні пісні, ну просто погребальні. Може, то були їхні молитви. Потім я у тій землі ніколи не чула таких пісень. А загін знаменитого ватажка — Стрільця добре запам’ятала. Охайніших, ошатніших вершників я ніколи не бачила. Коні в них були різної масті, але зросту і міцності однакової. Кожен такий кінь не менше двох угорських коштував! Це я вже добре знала. Звичайний хороший кінь коштував тоді, — не перед війною, бо перед війною все подорожчало, — кілька празьких грошів старого карбу. А на дукат ішло 13 празьких грошів, у вацлавових грошах. Або старого, чистого карбу 12 грошів і один аспр кафинський. Можна було дати замість аспра одну дєньгу московську. От які тоді були ціни! Не те що тепер — срібна монета чорніє, а золото тверде і світле. Та все одно нині на один угорський іде аж 15 грошів срібних… На конях хлопці Стрільцеві сиділи виструнчившись, лиця святкові. І ні пісень, ні сміху, ні вигуків. Тільки чвал коней і свист нагаїв. Коли скакав загін Стрільців, саме з нашого заїзду купці виводили коней, виходили' тамтешні поселяни і виступали прочани до Печерського монастиря. Татусь теж стояв із ними коло брами й не стримався — він часом бував гарячий, запальний. От і бовкнув:

— Це все вершники смерті.

Все так і збулося. Згодом вони, поселяни, закидали йому, що татусь злий юдейський чародій. Бо то він напророчив юнакам їхнім смерть. Татусь не виправдовувався, а гостро їм відповів:

— Згадайте, згадайте! Як хто їхав тоді на далеку війну? Га? Хто весело, співав, хто сумно співав, хто сміявся, хто гукав. Так чи ні? Га?! А хлопці Стрільцеві — як? Згадайте! Без жодної посмішки й без крапельки суму. Мовчки і зосереджено! Чи я брешу? Саме такі воїни б’ються й ніколи не відступають. І всі гинуть. Яка ж тут ворожба і чародійство?!

Вони нічого не могли відповісти, бо все так було, як татусь розказав. Але ще довго поселяни недобре козирили на татуся. Це дуже його засмутило. Бо коли добрі стосунки з місцевими, то й торгівля йде успішно. Та й серед наших людей не було такого змагання. Не було‘сильного утиску, як у німців, чи французів, чи в іспанців. І взагалі, поки жив Вітовт і не наповзали цілі натовпи шляхти до тих земель, жити було дешевше і простору для всякого гешефту було більше.

Після того татусь і каже мені:

— Доню моя мила! Я не можу переступити закону і вчити тебе письму. Бо як кажуть мудрі: вчити жінку письму — розбещувати її. Але ти придивляйся до всього і все запам’ятовуй! Особливо мови різних жителів у їхній землі. Вчись не тільки розуміти, а й добре говорити. Щоб не було, як зо мною, такої помилки про їхнього проклятого Стрільця і його наврочених вершників…

Так-от про тих загиблих вершників. При кожному був змінний кінь з переметними сумами. Чисто татарська хитрість. Кажуть, Стрілець ніби кілька років був заложником у Криму і вивчив усі татарські звичаї. Його вершники пройшли останніми з усіх загонів… А повернувся Стрілець перший. Я тоді його добре роздивилась. Скажу відверто — від нього справді повівало якимось прокляттям. Він був зросту трохи вище середнього. Лице засмагле, але бліде, ну наче відбілений віск. Довге волосся чорне. Вуса чорні й довгі. А борода теж чорна, але невелика. Вуса і борода росли на взірець татарських, але дуже густі. І вдягнений він був у чорну кирею. Під киреєю — сталева кольчуга. Навіть не можу сказати, скільки вона коштувала. Бо подібних дорогоцінних виробів татусеві в заставу ніколи не залишали. На грудях у Стрільця висів золотий знак — оберіг-змійовик. Страшний знак — з одного боку їхній Бог зі своєю Матір’ю, а з другого — жінка змієнога і змієрука! Страх! В оберегові було не менше тридцяти золотників. Я більше ні на кому подібного золотого скарбу не бачила! Ще на ньому був золотий хрест із перлинами. Перлинки — кожна не менше п’яти каратів. І хрест із перлинами, і золотий оберіг висіли на срібних позолочених ланцюгах. Я тоді подумала, що вони теж золоті. А вони були позолочені в найкращий візантійський спосіб, я довідалась про це, коли до нас наступного року приїхав лікар ребе Мерхав. На пальцях Стрілець мав кілька срібних перснів з різними каменями. Один був дуже схожий на перстень ребе Мерхава.

Коли той проклятий Стрілець від’їхав, я сказала татові. Але він не звернув уваги на мої слова. Бо то був жахливий для нас день. Над нами нависла страшна небезпека! Ось у чому справа — у нас зупинялись найчастіше прочани й купці. Отож приїхали двоє — старий мірошник і дуже красива молода його жінка. У них був добрий віз і коні добрі. На возі сила всяких припасів — барило з медом, кілька кругів воску, міхи з крупою, паки з салом та ковбасою, міхи з борошном, барильце з маслом, дві корчаги з конопляною олією. Той мірошник на нашу голову занедужав, а його жінка почала пиячити й співати з двома погоничами волів. Сказати по щирості, татусь дуже їх остерігався. І завжди просив мене, щоб я потихеньку за ними назирала, коли ті двоє вологонів з’являлись у нашому заїзді. У них так заведено: як сяде чиясь жінка з чужими чоловіками, то завжди ті співи та веселощі за столом кінчаються блудом де-небудь у стайні… Я від самого малечку надивилась на їхні п’яні веремії. А власне, коли вони, ті волопаси, з’явились у заїзді, то вони прибули в гості до Марії, нашої наймички-куховарки. Сивий здоровило волопас, горластий і співучий, був її полюбовником. Я не раз бачила, як вона з іншими постояльцями в закапелках ховалась. А Марія того дня зранку пішла в гості до своїх одновірців у сусіднє село. Там мало бути