Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Налив Алхимник у чашу вина. Надпив половину й каже Сергієві Стрільцю до дна пити. Той узяв її, став пити. Алхимник же йому в очі дивиться і повіками й не кліпне! Як боярин випив, Алхимник зразу й каже: «Від нас біда відійде, поки вино є!» Треба тут сказати, що, коли Сергієве майно описували писарі воєводські, там було майже дві дюжини корчаг із найкращим кримським вином! Та коли на якийсь бенкет в раді хотіли подати його до столу й покуштували, то виявилось, що то все оцет! От вам ще одне діяння сатани!
Відтак Алхимник заграв на дуді для звеселення Сергія Стрільця. Кілька днів грав. І Сергій ожив. Почав оклигувати. І коня його виходив Алхимник. Такий бравий кінь відродився! Як став Сергій Стрілець вправлятись у стрільбі та коня перегонами по всіх грудах ганяти, тоді й каже Алхимник, чого він об'явився на хуторі. Він прийшов і приніс йому звістку від його колишніх татарських господарів. Вони Алхимником передали звістку своєму колишньому гостеві. Бач, яка хитрість татарська: гостем назвали, щоб не дрочити «колишнім рабом»! Передавали йому через Алхимника, що настав час здійснити задумане. У Московщині ніби чвари та непевність. А після перемоги над орденом триклятий Вітовт остаточно злигався з ляхами і хрест цілував їм на вірність. І небавом віддасть усі України — і Київську, і Черкаську, і Волинську — лядському королю та домініканцям. Ординці про це достеменно знають, бо серед Вітовтових татар є вірні їм люди. Настав час Сергієві Стрільцю зібрати надійних хлопців, потайки від Литви коронуватись і захопити замок і Святу Софію. Тільки до останньої миті діяти найпотаємніше, щоб латиняни та Литва не провідали. І надсилають вони Сергієві Стрільцю цісарський вінець золотий. Справжній, із Царгорода. Його турки у греків загарбали. А Сергієві Стрільцю він належить за правом крові — адже його прапрапрабаба з цісарського роду.
Татарські мурзи передали вінець королівський у розібранім виді. Візантійські вінці не такі, як латинські — з обруча та зубців, а збірні — із золотих розписаних лусок. І шаблю йому передали — тільки лезо із дамаської сталі, без наруччя. Цей клинок колись подарували турки темнику Ногаєві, теж одному із предків Сергія Стрільця. А знамено та берло нехай сам собі вибере. Краще когось із суздальських князів, вони його предалекі предки. І татари йому, найголовніше, надіслали ярлика на Київське королівство. По багряному пергамену твореним золотом писаний! Якби Сергій Стрілець був при повнім розумі, якби він не збожеволів від зазіхань цієї навіженої розпусниці, від усіляких диявольських оман, то й слухати не став би татарських посулів і торкатись леза та лусок золотого вінця. А він згодився відразу. І не те що ожив від підступного татарського ярлика, а просто на нього якесь шаленство найшло. Почав зброю ладнати, вправлятися щодня оружно і голіруч. Заходився коня, мов малу дитину, випещувати, готувати до походів та боїв. Але як сказав святий апостол Павло: «Всі спішать на ристалище.
Приготований кінь до бою. Та перемога — від Господа! Тож поспішайте на ристалище!» Але перемога — від Гос-по-да!..
Алхимник потім присягався всіма святими, що як він прийшов на хутір, то Сергій Стрілець і згадувати забув про панночку, доньку Лицаря… Панночку тим часом кудись на далекий хутір, десь аж під Канів, вже як зазимки надійшли, Білий Лицар під охороною татар відправив. Вона ніби кинулась у Стугну, коли переїздили мостом. Та її із крижаної шуги витягли. Звичайно, застудилася і на батьківськім хуторі довго хворіла. Хворіла, хворіла, поки й померла. Ще як була жива, все Сергія Стрільця проклинала. Що він її зрадив і збрехав, бо не прийшов, як їй обіцяв і присягався. Проклинала, щоб його жодна мрія і гадка не здійснилась, щоб уся його слава була зганьблена, щоб усі його зрадили, як він її обдурив і зрадив! Такі страшні прокльони на голову Сергія Стрільця посилала, що й мамка не витримала, молила її не проклинати так жахливо людину. І що страшне — тільки вона померла, зразу ж її прокльони почали збуватись…
На хуторі в Сергія Стрільця стояла добра курна хата. Вже під Коляди прийшли на хутір двоє наймитів — чоловік та жінка. Обоє хлопи не молоді, але міцні й бадьорі. Наймит той взагалі був справжній силач. Алхимника на хуторі, коли вони прийшли найматися, не було. І Сергій Стрілець поселив їх на хуторі, щоб вони йому по господарству все робили. Тільки умова — не ступати наймичці через поріг садиби. А наймитові без виклику не приходити й не кликати господаря.
Алхимник тим часом, як вовк-сіроманець, по всіх містечках гасав. Він людей підбурював проти литовських панів та латинських ксьондзів. Коли повернувся, то дуже був невдоволений, що Сергій Стрілець прийняв наймитів. Але не став його намовляти, щоб він їх вигнав. Не хотів, аби ті щось запідозрили. А щоб не пхалися до кузні над ручаєм, де собі окублився Алхимик, він вчинив такі заговори та чари, що наймит страшно ногу повередив. А наймичка, коли навмисно близько пройшлася повз кузню, щоб зазирнути туди, впала на відра і обличчя собі сильно розбила. Після того обоє десятою дорогою кузню обминали! В такій спосіб Алхимник думав, що застерігся від усяких соглядатаїв та дуже цікавих проноз. Але за спиною того наймита стояв страшний чаклун самого вовкулаки Вітовта. От де була таємниця!
Все йшло ніби найкращим робом. Найкращий воїн Київської землі готувався до боїв і походів. Алхимник кріпив на срібний обруч золоті платівки корони. Наймити клопотались по господарству. У городі на Подолі тим часом об’явився небіж Білого Лицаря. Його свого часу за всякі веремії заслали на службу у південні землі, за Черкаси. Як воїн повернувся, то
