Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

— Упевнений ти в ньому? — спитав Рахуба.

— Як у собі. Хлопчина бувалий.

— А переконання в нього які?

Золотаренко знизав плечима:

— Які переконання! Червоних ненавидить — оце і всі його переконання. Та самі побачите. Завтра сходжу по нього, приведу.

— Не завтра — зараз! — твердо сказав Рахуба. — Негайно вирушай. На ранок щоб був тут!

— Далеко це… — вперся було Золотаренко.

Рахуба нетерпляче скривився:

— Розмови ці ні до чого! Хвилини не можна гаяти. Стривай! Як звати його, твого небожа?

— За новими документами — Олексій Миколайович Михайленко…

ЗОЛОТАРЕНКІВ «НЕБІЖ»

Лампа стояла на стільці. Його висока спинка відгороджувала Рахубу од світла, і, ввійшовши в комірку, Олексій побачив лише велику, закутану в стару ковдру ногу, витягнуту на тапчані. Із ковдри стирчала біла п'ята з твердими розплющеними краями.

— Оце він і є, плем'яш мій, — сказав Золотаренко, входячи слідом за Олексієм і зачиняючи за собою двері.

Насупивши брови, «плем'яш» намагався розглядіти Рахубу. Високий, з прямими кістлявими плечима, він стояв, тримаючи руки по швах, ледь розвівши лікті, і цю військову виправку, яку не міг приховати навіть чужий мішкуватий піджак, насамперед відзначив Рахуба. Видно, служба в Денікіна не пройшла марно для Золотаренкового небожа.

— Як звати? — спитав Рахуба.

— Михайленко Олексій, — чітко, як годиться доповідати начальству, озвався парубок.

— Я запитую справжнє ім'я.

— Що за справжнє?.. — «Плем'яш» насупився і глянув на Золотаренка.

— Кажи, кажи, — підбадьорив той, — усе кажи, не сумнівайся. В піжмурки грати нічого!

— Ну, Василенко… Олексій Миколайович Василенко.

— Сідай, Олексію Миколайовичу.

Рахуба крекчучи пересунув хвору ногу до стіни, звільняючи місце.

Олексій сів, склав на колінах великі руки.

— Розкажи, що ти за людина? — запропонував Рахуба.

— Людина я звичайна, — сказав Олексій простувато. — Демобілізований червоноармієць. Через хворобу відпущений зовсім.

— Що за хвороба?

— Жовтуха. Захворювання печінки.

— І документ є?

— Є.

Рахуба помовчав, примружився і запитав руба:

— А якщо хазяїн знайдеться?

— Який хазяїн?

— Не придурюйся! Хазяїн документів.

Якусь мить Олексій насторожено дивився на Рахубу, потім одвів очі й глухо промовив:

— Не знайдеться!..

— Ясно! — Рахуба присунувся до нього. — А як доведеш, що ти є Василенко?

— Кому доводити?

— Хоч би мені.

Олексій посовався на тапчані і знову несміливо оглянувся на Золотаренка.

— Довести неважко, — поволі промовив він. — Тільки дуже вже багато ви з мене питаєте, громадянине… не знаю навіть, як вас величати. Коли вже відверто, то відверто. Адже мені теж жити хочеться!

«І справді, бувалий!»… — подумав Рахуба.

Парубок здавався йому підхожим. Непокоїла тільки одна обставина: небіж Золотаренка був птахом перелітним, а Рахуба вважав би за краще зараз мати справу з людиною статечною, осідлою. Таких легше тримати в руках.

Проте доводилося рискувати. До того ж рекомендація Золотаренка, який за ці дні показав себе цілком надійною людиною, теж чогось була варта.

— Ну гаразд, — сказав Рахуба, — коли так… Ти про «Союз визволення Росії» чув?

— Доводилося…

— Так я його уповноважений емісар полковник Рахуба.

Спостерігаючи за «небожем» Золотаренка, Рахуба задоволено відзначив, що при слові «полковник» у того, наче самі по собі, по-стройовому розправилися плечі. «Військова кісточка, денікінець!..»

Бажаючи підсилити враження і одночасно показати, що Олексієві він довіряє, Рахуба трохи відсунув стілець. Тінь відскочила в куток. Світло впало на заросле обличчя емісара з міцною щелепою і широким, наповзаючим на очі лобом.

— Тепер давай по щирості! — сказав він. — Мені потрібна людина для серйозного доручення. Сам я, як бачиш, із строю вибув, устряв тут в одну халепу…

Олексій схилив голову: мовляв, знаю.

— Він, — Рахуба показав на Золотаренка, — радить використати тебе. Ось я і хочу знати, працюватимеш ти для великої справи визволення Росії чи, як дехто, уже продався більшовикам?

— Щодо цього можете не сумніватися! Нехай пан полковник…

— Зви на прізвище, без чинів.

— Вибачте… Нехай дядько Валер'ян скаже, можна мені довіряти чи ні.

Тон у Олексія був нетерплячий, навіть грубуватий, і це справило на Рахубу враження сильніше, ніж коли б той почав клястися й запевняти його у відданості.

— Добре, — кивнув Рахуба, — документи покажи.

Олексій пошпортався в кишені і простягнув йому довідку про демобілізацію і папір, виданий тульським військовим госпіталем. Потім, відпоровши підкладку в піджаку, він дістав невеликий пакет, загорнутий у шматок чорного лискучого шовку.

— Це мої, справжні.

З пакета був витягнутий атестат зрілості випускника 1-ої херсонської чоловічої гімназії Василенка Олексія і завірена печаткою довідка, в якій говорилося, що вільнонайманому 1-го Сімферопольського добровольчого полку Василенку «доручена заготівля продовольства у селах Дубківського повіту».

Рахуба пильно проглянув документи.

— Папери правильні. На, сховай… Треба буде ще один документик скласти. — Він обернувся до Золотаренка: — Ану, принеси папір і чорнило.

Поки Золотаренко ходив по папір, перо й каламарчик з чорнилом, Рахуба спитав:

— Ти українець?

— По батькові, мати росіянка.

— Українську мову знаєш добре?

— Як російську.

Повернувся Золотаренко. Рахуба сказав, посміхаючись самими губами:

— Перевіримо твою грамотність, пане колишній гімназист. Ану, пиши!..

Олексій примостив папір на стільці біля лампи.

— Я, Василенко Олексій Миколайович, — почав повільно диктувати Рахуба, — проживаю нині… написав?.. по документах убитого мною червоноармійця.

Олексій кинув перо.

— Ви що?!

Рахуба втупився в нього темними свердлячими очима:

— А ти як думав, шановний? Ти, може, думаєш, що ми в бирюльки граємо? Вирішив іти з нами, так не оглядайся! І знай: якщо виправдаєш довір'я, цей документ після нашої перемоги зробить тобі кар'єру. А ні… — Рахуба, помовчавши, розтягнув губи, вдаючи усмішку. — Ми тебе не шукатимемо: Чека знайде. Зрозумів?.. Ну що, писатимеш?

Якусь мить у комірці стояла тиша. Олексій напружено думав, втупившись у білий аркуш із зошита, і взяв перо.

— Давайте! Однаково вже!.. — і написав усе, що йому продиктував Рахуба:

«… убитого мною червоноармійця Михайленка, який через випадковий збіг виявився моїм цілковитим тезкою, даю підписку в тому, що добровільно вступаю в «Союз визволення Росії». Всі накази та розпорядження Союзу віднині стають для мене незаперечним законом. Клянуся, не шкодуючи життя, боротися, щоб викоріняти більшовицький режим на всій землі Російської держави».

Потім на його вимогу Олексій вимазав великий палець чорнилом і приклав його до паперу.

Рахуба взяв аркуш, помахав ним у повітрі й, акуратно згорнувши, заховав до внутрішньої кишені куртки. Задоволено промовив:

— Ну от, тепер поговоримо…

ОСТАННІ НАСТАНОВИ

Олов'яников і Інокентьєв чекали Олексія там же, де й минулого разу.

— Для початку непогано, — сказав Олов'яников, вислухавши його детальну розповідь.

Наслідки зустрічі з Рахубою були підбадьорливі: шпигун дав явку і два