Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

Трохи згодом на їхнє місце причвалав високий дідок у солом'яному капелюсі і чорному довгополому рединготі. Він дістав з кишені газету, насадив на носа пружинне пенсне на шовковій тасьмі й заглибився в читання.

Час тягнувся повільно. Олексій відкинувся на спинку лавки, простягнув натомлені ноги і не помітив, як задрімав.

Прокинувся від того, що хтось, покректуючи, сів поряд на ланку. Він почув хриплувате дихання й шелестіння паперу.

Трохи розплющивши очі, Олексій скосив погляд на непроханого сусіда. Спочатку він побачив стоптані штиблети, з яких стирчали вушка, потім смугасті штани, гостре коліно, і, врешті, полу чорного сюртука. Поряд сидів той самий дідок у рединготі, який читав газету біля входу.

«Якого чорта? — насторожився Олексій. — Чого йому там не сиділось?..»

Дідок позітхав, вмощуючись зручніше, і знову розгорнув газету.

«У затінок перебрався, — подумав Олексій. — Іншої лавки не знайшов старий чорт!..»

Він вирішив почекати трохи і піти.

Минуло кілька годин. Олексій не ворушився. Старий шелестів папером. Сусідньою алейкою протупотіли і стихли, віддаляючись, чиїсь кроки. Тоді Олексій зробив рух, ніби прокидався, і тієї ж миті дідок заговорив.

— Одну хвилиночку, — промовив він півголосом, — посидьте ще трохи, треба сказати кілька слів. Тільки, ради бога, не змінюйте пози. Вдайте, що спите…

Олексій завмер від несподіванки.

Нахилившись, ніби вчитуючись у щось, надруковане внизу газетного аркуша, дідок у рединготі проговорив, не ворушачи губами:

— Ви тільки що заходили до Баташова…

«Он як! За мною, виявляється, стежили!..»

— Більше туди не ходіть. Баташов килимки не прийме. У вас є ще явки?

Олексій процідив крізь зуби:

— Нема.

— Скільки килимків?

— Два.

— Де другий?

— Тимчасово приховали.

Дідок дістав хустку і, крутячи головою, довго витирав піт із жилавої, обсипаної ластовинням шиї.

— Треба діждатися темряви, — поквапливо забубонів він. — Потім ідіть на Новобазарну вулицю, будинок шість. Постукайте у вікно, ліворуч від парадних дверей. Чотири удари… Мадам Галкіна… Скажіть, що від Баташова, її попередять. Від неї дізнаєтесь, що робити далі… Неодмінно дочекайтесь темряви. Запам'ятали?

— Так.

— Тепер сидіть, — сказав дідок. — Підете після мене…

Він згорнув газету, важко підвівся і, човгаючи, поплентався до виходу. Збоку він виглядав мирним одеським обивателем, що навіть у такі важкі часи не змінив старої звички «посидіти на повітрі» в післяобідні години…

«КАПТЬОРКА» МАДАМ ГАЛКІНОЇ

Пересвідчившись, що ніхто за ним більше не стежить, Олексій ще завидна побував на Новобазарній і оглянув будинок номер шість.

Будинок був третій скраю, старий, двоповерховий. До парадних дверей вів чавунний ґаночок, з нього легко було дотягнутися до лівого вікна. Коли Олексій проходив мимо, вікно було відчинене, на підвіконні стояли глиняні горщики з геранню та столітником.

Поряд будинку містився якийсь склад. Глухий паркан тягнувся аж до рогу вулиці.

Не знайшовши поблизу хоч скільки-небудь придатного закапелка, щоб непомітно поспостерігати за будинком, Олексій не став затримуватись тут: навкруги тинялось багато людей. Проте перш ніж піти звідси, він усе-таки обійшов найближчі вулиці, щоб потім легше було розібратись у темряві.

До вечора лишалось ще кілька годин. Іти до Золотаренка не було чого: обережний Рахуба наказав без особливої потреби не муляти очей сусідам.

Решту дня Олексій скоротав на Ланжероні. Кілька разів він ходив сюди купатися з Павкою Синєсвитенком і ще тоді нагледів на березі кілька затишних куточків.

Високий берег спускався до моря широкими уступами, наче велетенські сходи. Тут було безліч улоговин і западин, прихованих густими заростями бур'яну та реп'яхів. В одній з них і вмостився Олексій.

Унизу голубіло море. Сонце сідало за лілові хмарини. На вузькій смужці пляжу біля самої води чорніли поодинокі постаті рибалок, що прийшли на вечірню зорю. Щоб не марнувати часу, Олексій ліг зручніше, прикрив кашкетом обличчя і заснув одразу й міцно.

Прокинувся він од роси: на ніч похолодало. Густа тінь сповзала по обривах. Вона вже накрила пляж, розпростерлась над морем, і лише в тому місці, де сховалося сонце, ще багряніла запалена кромка обрію. Олексій вибрався з свого сховку, обтрусив пилюку з одягу і рушив до притихлого бічного міста.

Близько одинадцятої години він дістався на Новобазарну.

Будинок номер шість був темний і тихий, як усі інші будинки в Одесі. Намагаючись не грюкати чобітьми, Олексій піднявся чавунними сходами і чотири рази стукнув пальцем у віконну раму.

Шибка тихенько забряжчала: хтось відчиняв тугу кватирку.

Жіночий голос запитав:

— Хто там?

— Я від Баташова…

За хвилину він почув скрегіт засува у дверях, і жінка промовила зовсім поряд:

— Заходьте.

Він протиснувся в парадне. Жінка довго налагоджувала засуви та защіпки, потім відшукала руку Олексія і потягнула за собою.

Минули ще одні двері. Запахло житлом. Жінка повозилась у темряві й засвітила свічку. Жовтий кіптявий вогник освітив заставлену скринями прихожу й саму господиню — розтріпану товстуху років сорока в квітчастому домашньому халаті.

— Мадам Галкіна? — запитав Олексій.

— Я.

— Мені веліли…

Вона змахнула рукою:

— Знаю, знаю! Вас уже довгенько ждуть! Почекайте тут хвилиночку.

Вона поставила свічку на скриню, кивнула Олексієві й пішла до кімнати. За тонкою стіною приглушено загули голоси. Олексій напружив слух.

— … Один, — казала жінка. — Років двадцяти п'яти, дужий…

— Відведи його поки що вниз, — озвався хтось басом, — треба вулицю оглянути.

— Куди вниз? — заперечила жінка. — Там же…

— Сказано роби!

— Ой, Микошо! Дограєшся ти!..

— Іди! — погрозливо повторив чоловік.

Господиня вийшла в прихожу.

— Ходімте, — сказала вона, беручи свічку зі скрині.

Олексій мовчки рушив за нею.

Парадний під'їзд мам наскрізний вихід у двір. Недалеко від заднього ґаночка, трохи осторонь від нього, були двері в підвал. Жінка пошкрябала ключем, відсунула важкі двері й пірнула кудись униз, у темряву, звідки на Олексія війнуло застояним запахом вологи, прілі й пацюків. Вогник свічки померехтів у глибині й раптом, заповнюючи дверний отвір, розлився тьмяним мигаючим світлом: жінка засвітила лампу.

— Виходьте, — покликала вона.

Олексій спустився хисткими сходами. Жінка підкрутила гніт у лампі, сказала почекати й пішла, по-качиному перевалюючись на коротких ніжках. Олексій оглядівся.

Велике низьке приміщення з цегляними неоштукатуреними стінами і єдиним забитим дошками вікном у глибокій ніші було тісно заставлене якимись ящиками, мішками та іржавими бідонами… Біля стіни навалом лежали старі кожухи, поношені, але ще цілком придатні чоботи, сорочки, штани армійського зразка. В кутку Олексій помітив дерев'яне ліжко з солом'яним сінником, а на столі, біля лампи, дві немиті бляшані миски з запліснілими рештками їжі. Кілька кривоногих віденських стільців стояло круг столу.

«Еге, та тут каптьорка!» — подумав Олексій з полегшенням: