Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
Він побіг уздовж ешелона, шукаючи Япончика. Назустріч трапився розкуйовджений низькорослий бандит, який тягнув для чогось довгу дводюймову дошку. Зонін схопив його за рукав:
— Де Вінницький?
— Відчепись! — рвонувся бандит.
— Де Вінницький, питаю!
— У вокзалі. Душу виймає з якогось начальника, щоб паровоз давав…
Уже на порозі пасажирського залу Зонін почув розлючений голос Япончика. Те, що він побачив, пробившись крізь натовп бандитів, одразу дало зрозуміти йому, що сталося.
А сталося от що. Як тільки нальотчики захопили станцію, то, рятуючись від них, розбіглися всі станційні службовці. Це було б іще півбіди, та разом із службовцями зникла й паровозна бригада. Піймали тільки начальника станції. Із нього Япончик і «виймав душу».
Начальник станції був сухорлявий дідок із зляканими блякло-голубими очима й сивою еспаньйолкою. Япончик тряс його, згрібши за лацкани синьої форменої тужурки.
— Де машиніст, старий пацюк? — горлав він. — Де твої паровозники, наволоч? Відповідай по-хорошому, добром прошу!..
Від «доброти» молдаванського бандита у начальника станції безвільно, мов на шарнірах, метлялася голова. Кашкет з червоним околишем злетів на підлогу, оголивши легке, як павутинка, волосся. Заїкаючись і схлипуючи, начальник кволо змахував руками і намагався пояснити, що у Вапнярці працює недавно, що сам він з Умані і тут майже нікого не знає. Він усією душею радий допомогти «товаришеві командиру», та що він може зробити один, коли всі розбіглись і кинули його напризволяще?..
— Брешеш! — посатанів Япончик. — Навмисне резину тягнеш! Кажи, де вони, або самого примушу поїзд вести! Не поведеш — повішу на водокачці, як паршивого собаку! Востаннє питаю, куди машиністів подів?
— П-повірте, т-товаришу командир, життям вам присягаюсь, н-не знаю! — заплакав начальник станції.
— У-у! — Япончик різко і боляче тицьнув йому кулаком в обличчя.
Старий охнув. Кров із розбитого носа закривавила його акуратно підстрижені вуса, потекла на тремтячий клинчик борідки.
— Стій, Вінницький! — закричав Зонін. — Вимагаю припинити неподобство!
Япончик обернувся:
— А тобі що? Ти хто такий?
— Я голова Вапнярського ревкому Зонін. Відпусти людину! Машиністів однак не буде! Без наказу командування звідси не виїде ніхто!
Япончик відштовхнув начальника станції і ступив назустріч голові ревкому. Перекривлене обличчя його стало жовтаво-блідим. Вузькі очі косили від люті. Дерев'яні коробки маузерів плутались у нього в ногах, і кінець довгого палаша брязкаючи волочився по кахляній підлозі.
— Затримати хочеш? Певно, вже й підмогу викликав?..
— Слухайте всі! — Зонін скочив на лаву посеред залу й зірвав з голови кашкета. — Бійці першого одеського полку! Я звертаюся до вас від імені Військової революційної ради! Ви добровільно стали під червоний прапор Радянської влади, а тепер вас підбивають не виконувати наказів червоного командування, штовхають на шлях зради революції! Владою, що дана мені Республікою, я звільняю колишнього командира полку і беру командування на себе! Я знаю, серед вас знайдуться вірні революції, які зімкнуть свої ряди в боротьбі за щастя народу!..
Ні, не цими словами можна було пройняти людей, що стояли перед Зоніним! Та й чи існували взагалі слова, які могли б вплинути на цей різномасний одеський набрід, зібраний Япончиком у горезвісний «молдаванський полк»?! Злобні нахабні обличчя оточували Зоніна, порожні очі…
— Через кілька годин сюди прибудуть червоні війська! — вів далі Зонін. — Зрадники й провокатори будуть розстріляні. Пропоную не чекати приходу Червоної Армії і своїми силами знешкодити тих, хто підбиває вас на зраду!..
— Га-ад! — заверещав Япончик. — Війська викликав! Не слухайте його, братва! Це ж провокатор! Бий його!
Оце було зрозуміло!
— Би-ий! Лягавий! — загорлали в натовпі.
— Души гада!
Зонін змахнув рукою:
— Стійте!.. — але голос його потонув у лютому, несамовитому ревінні.
Хтось штовхнув його в спину, хтось висмикнув лавку з-під ніг. І коли він, незграбно змахнувши руками, упав на підлогу, його захлюпнула чорна ревуча лавина бандитів.
Голову вапнярського ревкому били чобітьми, прикладами, рукоятками револьверів. Били по-бандитському, до смерті. В уже мертве, розплатане на брудній підлозі тіло Япончик випустив три кулі з маузера…
Після довгих пошуків бандитам усе ж пощастило знайти машиніста, який заховався в станційних складах. Його теж по-звірячому побили і примусили вести поїзд в Одесу.
На світанку наступного дня вони прибули у Вознесенськ.
Але комісар устиг випередити їх на кілька годин і підняти на ноги всю міську партійну організацію. Япончику підготували достойну зустріч.
Поїзд загнали в тупик, що був на пустирі, прозваному Мар'їним лугом на честь відвідання Вознесенська вдовою-імператрицею. В кущах поставили кулемети. Місцеві комсомольці розкопали на звалищі стару зіпсовану польову гармату, з якої не можна було зробити жодного пострілу. Її витягнули на найвидніше місце. Для більшого враження навели на «штабний» вагон. І грізний вигляд покаліченого артилерійського ветерана вплинув більше, ніж усі інші приготування. Коли ешелон зупинився, з нього не вийшов ніхто, лише двері й віконця теплушок наїжачилися стволами гвинтівок.
Члени ревкому на чолі з головою Синюковим і комісаром у цілковитій тиші піднялись у «штабний» вагон, де Япончик чекав їх із своїми найближчими дружками.
— Ти арештований, клади зброю! — сказав Синюков. Очко його нагана впритул намацувало груди Япончика.
Досвідчений бандит одразу зрозумів, що справи його погані. Про захист нічого було й думати. Лишався останній засіб: зухвалість. І Япончик пустив її в хід.
— Так ось як ви зустрічаєте командира першого полку молдаванського пролетаріату! — промовив він, насупивши розметані до скронь брови. — Це ж як треба розуміти? Зра…
Синюков не дав йому доказати:
— Клади зброю, бандитська потворо! Лічу до трьох! Іменем революції, раз!..
Япончик оглянувся. Ті, що стояли позаду нього, розступились. Дружки, правильно оцінивши становище, уже квапливо скидали пояси з підвішеними до них гранатами, через голови стягували перев'язи пістолетів.
— Два!..
Здатися означало: військовий трибунал і — смерть, неминучу ганебну — смерть… Ні, тільки не здаватись!.. Тільки б вирватися звідси! Тільки б вирватися!..
Повільно, намагаючись виграти час, Япончик відстебнув палаш, кинув його під ноги. Взявся за пасок. І раптом, пригнувшись, рвонувся до дверей у сусіднє купе.
Тут і догнала його куля. Він вереснув, розметав руки й ниць упав на підлогу…
Звістка про смерть Япончика викликала паніку серед його приятелів. Одразу поповзла чутка, ніби червоні війська близько, що від Колосівки підійшла кавалерійська бригада і вже оточує Вознесенськ. Бандити почали розбігатися хто куди. У паніці нікому з них і на думку не спало помститися за свого ватажка.
Війська з Одеси прибули тільки наступного ранку. Червоноармійці виловлювали бандитів по дворах, знімали
