Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
На темній вуличці біля Грецького базару, куди за наперед наміченим планом Золотаренко провів Рахубу, їх оточили якісь люди. Один з цих людей, у насунутій до брів кепці, освітив їх ліхтариком.
— Хто такі? — спитав він здивовано. — Куди ви зібралися, шановні? Чого вам дома не сидиться?
Він поводився як блатний, цей чоловік. Золотаренко відтиснув Рахубу плечем.
— Добрі громадяни! — сказав він проникливо. — Відпустіть з миром, лікаря веду до жінки, помирає зовсім…
— Лікаря?
Присвічуючи ліхтариком, чоловік у кепці оглянув добротні чоботи Рахуби, його синю куртку військового крою, у відлогах якої виднілась пом'ята українська сорочка, і широкі, трохи обвислі плечі.
— Що ти мені баки забиваєш? — промовив він. — Який же це лікар? Хіба я лікарів не бачив?
— Слово честі, лікар! — почав запевняти його Золотаренко. — Жіночих справ спеціаліст.
— Я справді лікар, — сказав Рахуба, — недавно з армії.
— Чи ж так? — Чоловік у кепці недовірливо похитав головою. — А що у вас в кишенях, громадянине лікар? Може, щось варте уваги? То краще віддайте мені, бо вас неодмінно пограбують: Одеса — це таке місто!..
— Є трохи грошей, — сказав Рахуба. — Візьміть, якщо треба.
Він дістав з кишені кілька «лимонів»[12]. Не глянувши на гроші, чоловік у кепці ступив ближче і несподівано провів долонями по грудях Рахуби.
— А це що таке? — спитав він, намацавши під сукном куртки щось тверде.
— Пусти, це інструмент, — відповів Рахуба.
— Ану, покажи! — зажадав той.
І тоді, різко відштовхнувши чоловіка, який стояв перед ним, Рахуба кинувся вбік. Далі все відбувалося швидко і в цілковитій тиші. Хтось устиг підставити Рахубі ногу, він простягнувся на землі; коли підвівся, на нього накинулись одразу троє.
Рахуба відбивався завзято: це був неабиякої сили чоловік, і битися він умів. У темряві чулися хрипле уривчасте дихання і тупі удари.
У самий розпал бійки хтось крикнув:
— Облава!..
І вслід за тим на сусідній вулиці пронизливо заверещав міліцейський свисток.
В одну мить вулиця спустіла: нападники наче крізь землю провалились.
Золотаренко підскочив до Рахуби:
— Біжімо! Швидше!..
Рахуба сидів на мостовій, тримався за коліно. Він спробував підвестись, але одразу ж, охнувши, знову опустився на землю.
— Нога…
Свистки наближались. Підхопивши Рахубу під пахви, Золотаренко відтягнув його в найближче підворіття. Повз них, важко дихаючи, пробігли міліціонери. Коли їхні кроки затихли в напрямку Грецького базару, Золотаренко запитав:
— Що з вами?
— Ніби ногу вивихнув…
— Узяли що-небудь?
— Не встигли…
Золотаренко стривожено оглянувся:
— Коли б міліція не повернулась! Чи ви зможете йти?
— Далеко ще?
— Далеко! До Пересипського моста.
Рахуба крекчучи розтер коліно. Відкинувшись на спину, він уперся ліктями в землю і наказав:
— Ану, смикни!
Золотаренко сильно потягнув його за чобіт. Рахуба закричав від болю…
Відпочивши, він з допомогою Золотаренка підвівся й ступив кілька кроків.
— М-м, чортівня!.. Ні, не дійду…
— Куди ж тепер? Що робити? — злякано зашепотів Золотаренко. — Мені ось теж руку розсадили, піджак весь в клоччя!..
— Дай плече зіпертись, — промовив Рахуба, — назад підемо! — І він непристойно вилаявся крізь зуби, кленучи одеських нальотчиків і власне невезіння.
Так з самого початку свого рейду емісар білогвардійського «Союзу визволення Росії» змушений був міцно осісти на квартирі наборщика Валер'яна Золотаренка.
Нога в нього набрякла й нестерпно боліла.
— Мабуть, тріщина у вас у кістці, — висловив припущення Золотаренко. — Хочете, лікаря покличу? Є один по сусідству. Скажемо — родич приїхав…
Рахуба відмовився. Біль його лякав менше, ніж викриття.
Він сидів у тісній кухонній комірці, прикладаючи до ноги холодні компреси. Розтріпаний, зарослий чорною щетиною, Рахуба дуже скидався на звіра, що попав до пастки…
Увечері він звелів Золотаренкові сходити до керівника його п'ятірки і, якщо буде можливість, привести його сюди.
Золотаренко пішов і за дві години ввалився в комірку блідий, з скривленим обличчям, не сів — упав на тапчан. Опам'ятавшись, розказав таке.
Три дні тому до керівника його п'ятірки — Миронова — прийшов хтось із центру. Миронов залишив його ночувати, і тієї ж ночі явку накрила Чека. Коли чекісти оточили будинок, Миронов та його гість стали відходити по дахах. Чекісти відкрили вогонь і прикінчили обох. У дворі й досі засада. Золотаренкові пощастило: за квартал від будинку він зустрів миронівського двірника — свою людину, і той попередив його.
— Що будемо робити? — тремтячи й косо позираючи на двері, шепотів Золотаренко. — Тепер вони підряд почнуть чистити!..
— Тихо! — прикрикнув Рахуба. — Миронов живий?
— Убито Миронова! І того, другого, теж! Двірник сам допомагав їх на візника вкладати. Каже, прямо в скроню…
— З ким у тебе ще зв'язок?
— Ні з ким. Тільки з Мироновим.
— А зараз за тобою не стежили?
— Ні. Я більше години по місту кружляв.
Рахуба полегшено зітхнув.
— А час іде! — нагадав Золотаренко.
— Не трясись, — із злом промовив Рахуба, — розвалишся! Якщо Миронова вбито, до тебе ще не скоро доберуться, мертвий не викаже… — Він відкинувся на купу м'якого ганчір'я, складеного за спиною, з хвилину мовчав, роздумуючи, — на лобі в нього утворилася товста вертикальна складка, — і раптом процідив крізь зуби брудну лайку: —… Одно до другого, як на зло!..
Становище справді було кепське. Через три дні по Рахубу мала прийти шаланда з Румунії: затримуватися в Одесі він не міг. Але й поїхати, не виконавши жодного з доручених йому завдань, теж було неможливо. Все було б просто зробити з допомогою Миронова, який мав постійний зв'язок з центром. Тепер доводилося шукати інших шляхів. У Рахуби були ще явки, але для того, щоб петляти по них, потрібен час. На крайній випадок можна було б послати Золотаренка, та Рахуба не хотів лишатися сам: з хворою ногою без помічника з Одеси не виберешся.
Усе це він не криючись розповів Золотаренкові. Висновок був такий: потрібна ще одна людина.
— Є в тебе хто-небудь підходящий на прикметі? — запитав Рахуба.
Золотаренко подумав і сказав, що така людина є.
Восени вісімнадцятого року червоні розстріляли чоловіка його рідної сестри: він володів на Херсонщині п'ятьма млинами і співробітничав з німцями, коли ті хазяйнували на Україні. Сестра не набагато пережила його: наприкінці того ж року вона померла від тифу. Лишився син. Тепер йому двадцять один — двадцять два роки. Хлопець був у гайдамаках за Центральної ради, служив у Денікіна, а потім довгий час перебував у повстанському загоні відомих на Херсонщині есерів і націоналістів братів Смагіних. Коли загін ліквідували, він з півроку переховувався у якоїсь молодички недалеко від Серогоз. Але й там спокійно не всидів: заварив якусь кашу, убив комбідівця. Довелося втікати. Хлопець роздобув десь папери демобілізованого червоноармійця і подався до рідного
