Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

Він переклав браунінг із штанів до кишені піджака, сів так, щоб обличчя було в тіні, і почав чекати.

Згори не долинало жодного звуку. Глуха підвальна тиша закладала вуха, і лише в кутку під підлогою час від часу вовтузились пацюки.

Хвилин через десять двері заскрипіли. Увійшли двоє.

Чоловік, якого господиня звала Микошею (Олексій упізнав його по хриплому пропитому басу), був сутулий довгорукий мужчина в обшарпаній вельветовій куртці. Глибоко насунутий кашкет-мічманка відстовбурчував його маленькі, як у мавпи, вуха. Під товстим надбрів'ям метушились бистрі, часто кліпаючі очиці, а підборіддя стирчало вперед, і нижня губа наповзала на верхню.

Його приятель був не менш примітний. Та частина Молдаванки, що створила Мишку Япончика, цілком могла б пишатися і цим своїм витвором. Здоровань величезного зросту, він був одягнутий у куций піджачок кольору беж і синій кашкет з вугластою тулією та плетеним шнурком по околичці. Дуже короткі, по щиколотку, штани в дрібну чорно-білу клітинку, що були відомі ще в шістнадцятому році в Одесі під назвою «в Парижі дощ іде», обтягували його ноги.

Заклавши руки в кишені, здоровань став біля дверей. Микоша бочком рушив до Олексія і зупинився на чималій відстані, подбавши про те, щоб не застувати свого напарника: коли що, той міг стріляти, не боячись зачепити його.

— Доброго здоров'я, — пробасив він. — Кажуть, ви цілий день шукаєте нас по всій Одесі. Це точно?

— Не знаю, вас чи не вас: шукаю покупців на два плюшевих килимки, — сказав Олексій.

— Тоді, факт, нас! Ми килимки приймаємо за будь-яку ціну. А що ви хотіли за ті килимки?

— Треба побачити когось із господарів, маю до них доручення.

Микоша присунувся ближче:

— А не можна дізнатися від кого?

— Від Феоктистова…

З цього прізвища починався другий пароль, і, як попереджав Олексія Рахуба, на людей знаючих воно повинно було справити враження.

— Від самого Феоктистова? — Микоша підійшов ще на крок. — А чого ж він хоче?

Певно, чекав, що Олексій назве пароль до кінця. Але Олексій не квапився цього робити. З Микоші вистачить сказаного, треба лишити що-небудь і для тих, хто «більш поважний»…

— Що хоче Феоктистов, я скажу кому належить. І попереджаю: часу в мене обмаль.

— Ні-і, так не можна, — промовив Микоша, хитаючи головою. — У нас, знаєте, порядок…

— Слухайте, ви! — Олексій стукнув по столу кісточками пальців. — Мені теревені правити ніколи, і так день згаяв! Ще раз повторюю: маю спішне і цілком таємне доручення до керівництва!

— А я що-небудь кажу проти? — здивувався Микоша. — Просто в нашому монастирі такий статут: якщо з-за кордону, то повинні знати одне півняче слівце… Чи ні?

— Знаю, можеш бути спокійний!

— Тоді, будьте ласкаві, скажіть.

— Кому треба скажу.

— А мені, виходить, не треба, так ви собі думаєте?.. — У хриплому баску Микоші відчувалися вкрадливі нотки.

Олексій почував, що з кожною секундою в Микоші наростає недовір'я до нього. Треба було негайно нагадати цьому бандитові, з ким він має справу: як-не-як, Олексій був тепер «представником світової закордонної контрреволюції», а Микоша та його напарник — усього лише пішаками у великій грі.

Те, що він зробив потім, пояснити нелегко. Потрібні були рішучі дії, а кращого він не придумав…

Змірявши Микошу поглядом, він сказав:

— Чого ти впираєшся? Чи боїшся мене? Боягузливий, бачу, у вас тут народець! Гаразд, я тебе заспокою! — Він засунув руку до кишені і, перш ніж Микоша встиг відповісти, вихопив браунінг.

Микоша відсахнувся.

— Ну, ну!.. — зовсім охрипши від несподіванки, промовив він.

Здоровань біля дверей ступив уперед, і кишені його піджака гостро випнулися.

Олексій поклав браунінг на стіл.

— На, візьми, — сказав він зневажливо, — сміливіший будеш.

— Весела картинка… — прохрипів Микоша.

Неквапливо підійшовши до столу, він узяв браунінг, розглядаючи, повертів у руці.

— Нічого іграшечка. Тільки навіщо ж так… одразу? Навіть якось необережно! І більше у вас нічого нема?

— Можеш обшукати.

— Ну, ну, хіба я не бачу!.. — поспішно і навіть ніби злякано промовив Микоша.

Він явно розгубився.

Не даючи йому опам'ятатись, Олексій наказав:

— Тоді веди! І нічого зволікати, а то щоб опісля шкодувати не довелось! Тепер наче боятися нічого?

Микоша пробурмотів:

— Одну хвилиночку…

Він поклав браунінг за пазуху і бочком відступив до дверей, де все так само, відстовбурчивши пістолетами кишені піджака, стояв другий бандит.

Вони про щось пошепотілись. Олексій почув, як здоровань пробурчав: «Нікуди не дінеться!..»

Микоша повернувся до столу.

— Мабуть, приведу кого-небудь, — сказав він, — хоч, звичайно, ніякого тут порядку нема. Доведеться почекати.

— Довго це?

— Ні-і, півгодинки щонайбільше. А Битюг нехай посидить, вам веселіше буде.

Олексій досадливо знизав плечима.

— Хай сидить. Давай тільки швидше!

— Я миттю, не встигнете занудьгувати…

І Микоша пішов.

Битюг (Олексій належно оцінив влучність цього прізвиська) вмостився на ящику під стіною і деякий час пильно стежив за ним. Потім це йому набридло. Він позіхнув, дістав складаний ножик і зайнявся манікюром. Він зосереджено виколупував грязюку з-під нігтів, обрізав задирки, обсмоктував пальці і, одводячи руку, здаля милувався своєю роботою. Сидячи біля столу, зіпершись на лікоть і прикривши обличчя долонею, Олексій з цікавістю розглядав його налиту здоров'ям пику, на якій цвіло лапате ластовиння і білий рубчатий шрам тягнувся від скроні до шиї.

Так вони й просиділи, не перекинувшись жодним словом, аж поки повернувся Микоша.

Хвилин через сорок Микоша просунув голову до підвалу і, переконавшись, що все спокійно, розчинив двері:

— Заходьте.

Увійшов сухорлявий, середнього зросту чоловік у прим'ятій картатій кепці й цивільному костюмі. Микоша, замкнувши двері на засув, спустився сходами і вказав йому на Олексія:

— Ось оцей самий. Дуже цікавляться поговорити.

Олексій підвівся. Мружачись од світла, прибулий у цивільному пильно розглядав його:

— Добрий вечір. Слухаю. У вас доручення до мене? І по голосу його з владними інтонаціями, і з того, як запобігливо метушився Микоша, Олексій зрозумів, що цього разу прийшов «справжній».

— Саме так, — сказав він. — Є доручення: Феоктистов шукає родичів.

— Родичі всі зібралися! — Чоловік у цивільному посміхнувся, підійшов і обома руками потряс йому руку. — Здрастуйте! Ждемо вас не діждемось! Чи давно прибули? Нас попередили ще тиждень тому, що ви приїдете, але коли і як ніхто не знав. Тим приємніше бачити вас живим-здоровим! Чого ж ми стоїмо?

Він жестом запросив Олексія сідати, сіп сам і зняв кепку.

— Давайте знайомитись. З ким маю честь?

— Михайленко, — сказав Олексій.

— Дуже радий, Шаворський…

Він міг би й не говорити цього тепер, коли зняв кепку. Олексій, можна сказати, напам'ять знав і цей високий, стиснений на скронях лоб, і пригладжене волосся, розчесане на косий проділ,