Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

10

Блиск не був товаришем Бартека по гімназії. Модест удався ще до одної шахрайської містифікації, і Бартека це навіть не здивувало. Перед землянкою з високим насипом стояв сяк-так замаскований газик, «президентська» машина, «президент» жив у наметі біля землянки. Тут панував неймовірний безлад і стояв якийсь дивний дух: брудного одягу, мастила, тютюну й лісу.

— Ото мені блиск, чорний, мов уланський чобіт, — сказав Бартек. — Недоладна в тебе кличка, президенте.

— І ти почорнієш, — мовив той похмуро, але його циганські очі сміялись, — почорнієш, як лайно на сонці.

Пили. Ординарець, хлопчина років шістнадцяти, наливав горілку в пляшки просто з каністри з-під бензину.

Горілка — власне, то був спирт, настояний на ягодах ялівцю, — шибала в голову, перебивала запахи, притупляла думки, вже небагато лишалось до тієї межі, за якою стає до всього байдуже. Бартек спитав:

— Чого ти домагаєшся?.. — Дивне щось робиться у тебе в голові.

— В голові? — аж підскочив Блиск. — Тут, тут! — тицяв у груди, але палець ніяк не попадав у серце. — Тут, а не в голові!

— Ти схибнешся, як Матус.

Але Блиск не знав, хто такий Матус, і заговорив, скоріш сам до себе, ніж до Бартека:

— Від яких часів царі гноїли наших у Сибіру? Ти ходив до війни в гімназію, знаєш, від яких часів! Між нами кров і вогонь! Дим і заграви! Мене тут називають — не тут, а там, власті називають — президентом «блискарів», і я пишаюся цим, хоч мене треба називати королем «блискарів».

— З тебе був би поет, — перепинив Бартек.

— Заткни пельку. Пробач мені, але я знаю, що кажу.

— З тобою не можна розмовляти.

— Розмовляти, дискутувати. І які ти висунеш аргументи? Знаю, знаю, ти був ідейний, служив червоним, самовіддано служив і, так би мовити, з великим ефектом.

А яка за це дяка?.. Розмовляти, дискутувати. Це можна, будь ласка, але тільки про те, що знаєш. Про те, що я знаю, можна й треба дискутувати тільки пожежами, кулеметними чергами. І ти ще так подискутуєш, ще кулемет у твоїх руках поквокче.

— Скоріш ні.

— Невже?

— Я вже стільки попостріляв. Донесхочу. Міг би ще стріляти у фашистів…

— А в червоних?

— Цить, не перепиняй! Тим більше, що мелеш дурниці.

Отож, кажу, ще постріляв би, коли вже конче треба, у фашистів. Ось у тебе, наприклад. Але ти навіть не фашист, а чортзна-що, мстивий, пихатий, надломлений суб’єкт.

П’яниця. Оточений босотою, грабіжниками найгіршого гатунку, погано навченими свого ремесла. «Блискарі»!

Чиста комедія — «блискарі», ти навіть не уявляєш, як це смішно й жалюгідно…

— Тобі хочеться неодмінно образити мене, — сказав Блиск примирливо.

— Анітрохи. Але ж і я можу мати свої погляди, так само, як і ти. Ти борешся за свободу пожежами.

— А що ти робитимеш?

— Доведеться щось робити, коли вже я тут. Ти це хотів сказати?

— Приблизно.

По довгій, дуже довгій паузі Бартек промовив:

— Ти — «президент», а я буду «резидент», згода?

Як «резидент» Блиска він подався на Куяви, у Бжеськ, де жила «президентова» подруга. Відніс листа, не розпечатав по дорозі, чесно вручив адресатці; то була гарненька жіночка років під тридцять, наївна й бідова; жила вона в якомусь чудернацькому будиночку з маскаронами на фасаді й сама чимсь нагадувала ці маскарони, але була справді вродлива, маскарони теж можуть бути гарні. «Ви мені подобаєтесь», — сказала вона, прочитавши листа. «Ви мені теж». — «Ваша легенда — просто краса». — «Хіба ж вона зрівняється з вашою красою?» Потім він перестав відповідати на її запитання, спершу вона образилась, трохи згодом повеселішала, наливала йому якесь пекельне питво з ангельською назвою, а він дивився на своє відображення в чотиригранній пляшці й подумки говорив сам із собою, а пляшка правила ніби за мікрофон: «Репатріант Болеслав Новак міг би тут лишитись, пожити в претензійному будиночку з маскаронами, хай недовго, бо Модест знов напав би на його слід, але річ навіть не в тому, скільки б це тривало, це було б краще, приємніше, аніж нидіти в наметі Блиска; вона не схожа ні на Магду, ні на чорнявку Ванду зі Щеціна, що мріяла про заміжжя; її навіть не запам’ятаєш, у пам’яті зостануться тільки маскарони, але вона вродлива, чепурненька, можна було б тут пожити трохи, кожному дозволено жити, а тут життя мало б гостріший смак; тонка сукня облягає стан цієї кралечки, жінки без обличчя чи, певніше, з обличчям маскарона, сукня хоч і не прозора, але підкреслює розкішні форми, пухлявість надить, все обіцяє успіх. Типово солдафонські думки. Але пора вертатись, треба бути порядним у стосунках із Блиском, Бартек-Болеслав Новак ще ніколи не був непорядним».

Потім він виявив, що ця порядність у стосунках з Блиском має якийсь неприємний відтінок: боязнь, бо ж страхом цього не назвеш. Бартек не вважав себе та й справді не був боягузом, це не викликало сумніву.

— Ти мені дуже подобаєшся, — сказала вона на прощання.

— Це добре. Це теж дуже важливо, розумієш?

Блиск, на подив Бартекові, не поцікавився, як проходила і які наслідки дала його подорож. Похмурий і зосереджений, він сидів над пошарпаною й немилосердно почерканою штабною картою.

— Облава, — буркнув.

Препогане слово «облава», треба було б замінити його іншим. Воно особливо глибоко врізалось у пам’ять Бартека обома своїми вістрями. Скільки разів він був об’єктом німецьких облав, сам ганявся за бандерівцями. Тепер знов доведеться тікати… «Міг би залишитись, — подумав він мало не з розпачем, — до маскаронів облава не добереться».

— Звідки ти знаєш?

— Ти що, дитина?

Запитання, звичайно, безглузде, «президент» Блиск не зовсім одинокий, де-не-де в нього є свої люди, а то б йому давно був капут.

— Міняєш місце розташування?

— Ясна річ.

Нескінченні, задушливі хвилини, недоладний скрип сосон, десь кричить сойка.

— Слухай, на мене не розраховуй.

— Гм!

— Я не буду стріляти в…

— Своїх?

— Не буду. Досить, що тобі служить моя, як ти це називаєш, легенда.

— Гм!

— Можеш мене тут покинути, можеш узяти з собою…

— Візьму. А в разі чого, ти мені ззаду в потилицю? Може, тебе підіслали?

Довго дивляться вони один одному у вічі, зблизька і водночас здалеку.

— Ти гадаєш? А ти б зробив так?

Блиск опустив очі.

— Гаразд.

У газик запряжено коні. Не тому, що забракло пального чи зіпсувався мотор. Тепер треба тихцем вислизнути з оточення, а гурчання газика в лісі чути далеко. Блиск знає, що робити в таких випадках.

— Де ти кінчав військову школу?

— В Ошмянських лісах.

Бартек лежить у газику й дрімає. В щілинках між повіками —