У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- Таємниці можуть бути в кожного, - приязно посміхнувся незнайомий. -У мене, у вас, у сеньйора Розен-берга... Так, здається, ваше прізвище?

- Приємно, що моя персона привернула вашу увагу. Тим більше, що лише вчора я прилетів до Іспанії.

- З Копенгагена? О вісімнадцятій сорок? На жаль, літак приземлився з запізненням аж на двадцять хвилин...

- Ви теж ним летіли? Старію, старію, завжди так добре пам'ятаю обличчя своїх супутників, а от вас не примітив. Дуже шкодую, пане...- Розенберг глянув запитливо, чекаючи, що йому відрекомендуються.

Ледь помітна посмішка промайнула на устах незнайомого.

- Я волів би відрекомендуватися сеньйору Шредеру і притому наодинці. О, не тому, що нехтую вашим товариством! Навпаки. Сподіваюся зустрітися з вами ще не раз, гер Розенберг... Але сьогодні, певніше, зараз... Як людина ділова, ви повинні це зрозуміти.

Цілком заспокоєний, Розенберг попрямував до дверей і лише про всяк випадок з порога нагадав:

- В разі потреби, маестро, я буду чекати у себе в номері.

Незваний гість і Шредер лишилися в кімнаті самі.

- З ким маю честь?

- Фред Шульц! - Відвідувач підвівся з стільця і, був у цивільному, клацнув закаблуками, наче військовий.

Ця, здавалося б, малопомітна деталь чомусь знову занепокоїла Шредера.

- Пробачте, може, я повівся в розмові телефоном надто гостро, але зрозумійте й мене: завтра від'їзд, сьогодні останній концерт, а все це клопіт, клопіт і ще раз клопіт...

- Цілком розумію. І, коли б не важлива справа, яка мене до вас привела...

- Боюся, що можу приділити вам дуже мало часу.

- О, ми, гадаю, швидко порозуміємося!.. Так завтра ви вирушаєте до Відня і відразу ж по одержанні віз - до Росії?

- Так. Можу тепер казати про це, не ховаючи очей. Високе мистецтво перемогло чернь, яка галасувала: "Розіпни його, розіпни!" На долю митця така перемога випадає не часто, і тому я особливо її ціную. Ви ж, певно, знаєте, який галас зняли тут навколо мого імені? І от уявіть, він обернувся мені на користь. Запрошення на гастролі посипалися на нас, наче з рогу достатку. Мій імпресаріо просто не встигає укладати контракти.

- Знаю, чув. Це ж чудово! Поздоровляю. Від щирого серця поздоровляю, шановний маестро, з заслуженим успіхом! І знаєте, що мені спало на думку? Ваше перебування в Росії принесе користь не лише вам, а й нам.

- Користь? Кому це "нам"?-здивувався Шредер. Його починав дратувати фамільярний тон непроханого гостя.

Той удав, ніби не' помічає цього.

- Не будемо уточнювати. Це потребуватиме часу, а у вас же його так мало... Поясню тільки одне: я говорю з вами від імені організації, що ставить собі за мету сприяти всебічному і найтіснішому прилученню населення Росії до європейської культури.

- Але наші гастролі саме й спрямовані на це! Давши свою згоду на підписання першого після війни контракту з росіянами, я й передбачав, що наш приїзд...

- Розумію, розумію, - перервав Шульц Шредера.- Для росіян, яких аж нудить від класики і пісенного жанру, ваші концерти будуть справжнім святом. Усе це так... Але ви побули та й поїхали, а нам треба, щоб ваші гастролі лишили по собі глибокий слід.

- Слід митця пролягає в серцях людей, що мали щасливу нагоду прилучитися хоч у такий спосіб до його мистецтва. Сподіваюсь, що мій оркестр, оркестр першого класу, спроможний виконати це скромне завдання! - Не приховуючи свого роздратування, Шредер підвівся, даючи зрозуміти, що розмову він вважає закінченою.

Шульц помітив цей маневр, але не поворухнувся.

- Усі ці сентенції з поганеньких рецензій, гер Шредер! Невже ви гадаєте, що вони нас влаштовують?

Артур Шредер скипів:

- Та що мені до того, влаштовує це вас чи ні! Я диригент, чуєте, диригент, і моя справа керувати оркестром, а не танцювати під дудку якоїсь сумнівної організації, про яку я й знати не хочу! Врешті-решт, ви з'явилися сюди непроханий, хоч я й попереджав вас, що не маю часу! Просив би дати мені спокій інакше...

Шредер схопився з місця. Він уже ладен був кинутися на Шульца і випхнути його з номера.

Зручніше вмощуючись у кріслі, Шульц припалив сигарету і глибоко, з насолодою затягнувся.

- Ви чули, що я вам сказав? -підступаючи до нього, верескливо перепитав Шредер.

І раптом подих йому забило.

- Григоре Кокулеску, сядьте! - владно пролунало з крісла.

Постріл з пістолета справив би на Артура Шредера менше враження, ніж цей вигук. Бліднучи, почуваючи, як дрібно тремтять коліна, він поволі опустився на канапу.

У кімнаті запала мовчанка. Сторожка і тривожна, що промовляла краще за будь-які слова. Кожну її мить Артур Шредер відчував, як щось непоправне, невмолиме і невблаганне. Нарешті, до його свідомості дійшло, що він припускає помилку, стверджуючи мовчанкою обвинувачення.

- Що за нісенітниця! Який Григоре Кокулеску? Шульц підвівся і впритул підійшов до Шредера.

- Мені ніколи з вами панькатись! Колишній співробітник румунської сигуранци, воєнний злочинець, заочно засуджений до страти, - це ви!

- Я музика Артур Шредер... З отим вашим Григоре Кокулеску у мене немає нічого спільного... це новий наклеп на мене, інсинуація, щоб перешкодити гастролям. Коли ви маєте якісь рахунки з цим Кокулеску, то, певно, пам'ятаєте і його зовнішність... Придивіться до мене...

Шредер бурмотів усе це скоромовкою, силкуючись словами заглушити свій страх.

-