«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський

Але мало хто навіть із льотчиків знав, що під цією вивіскою приховується служба розвідки і контррозвідки люфтвафе.

Коссовські піднявся на третій поверх і зайшов до приймальні свого нового шефа — Евальда фон Регенбаха. Капітан був би нікудишній розвідник, якби, готуючись прийняти нове призначення, не вивчив біографії та характеристики людини, під владою якої йому належало служити. Все, що він дізнався про Регенбаха, не лишало місця для ілюзій. Коссовські розумів, що доведеться працювати за двох. Свій пост у «Форшунгсамті» Регенбах дістав завдяки зв'язкам. Одна з його аристократичних тіток була близькою приятелькою рейхсмаршала. Сам Герінг підписав Регенбахові направлення на вищі курси штабних офіцерів люфтвафе. До цього Евальд бавився журналістикою, писав ліберальні статейки.

Втім, за всіма відгуками, нинішній Регенбах, відомий серед друзів під іменем Еві, був усього лише розбещеним світським неробою, якого обтяжувала служба і який ділив свій час між театром та іподромом.

Підтягнутий і стрункий, з чіткими, тонкими рисами обличчя, неначе витесаного з дорогого каменя, Еві належав до вищих аристократичних кіл. Його дружина сяяла на всіх дипломатичних раутах. Так, капітанові Коссовські, синові безземельного юнкера, нелегко буде знайти спільну мову з «любим Еві».

Відчиняючи двері кабінету, Коссовські добре уявив собі, з якою зневажливою міною зустріне його новий шеф.

— Я радий, що ви будете працювати в нас, — зауважив Регенбах, коли Коссовські, привітавшись, сів у запропоноване йому крісло. — Нам потрібні досвідчені люди, які понюхали пороху. Боюсь тільки, що після іспанських пригод вам здасться в нас до смерті нудно. Ми ж, по суті, бюрократична організація. Пишемо різні довідки. Шпигунів ловлять Канаріс і Гейдріх, а з нами лише консультуються…

— На жаль, слід чекати, що в умовах воєнного часу активність ворожої розвідки посилиться. Роботи вистачить і для нас, — зауважив Коссовські.

— Ну, ця війна ненадовго. З поляками ми вже розправилися, а досить натиснути на французів, як вони разом з Англією попросять миру. Втім, прогнози — не моя стихія. Вічно я пошиюся в дурні! — засміявся Регенбах. — Треба ввести вас у курс справ. Ми доручаємо вам зовсім нову ділянку роботи. Вона навіть якось пов'язана з нашою офіційною назвою.

— Слухаю вас, — промовив Коссовські.

— Наші блискучі конструктори винайшли якийсь новий літаковий мотор. Не збагну, в чому там річ, але, здається, він зовсім без пропелера. Ну, бог з ним. Важливо, що ми тут утерли носа всім американським едісонам. Чи знадобиться ця штука на війні, ніхто не знає. Але так чи інакше, в міністерстві створили новий таємний відділ. Як же він називається?.. — Регенбах пошукав у паперах: — Ага. Відділ реактивних досліджень. Ну, а коли є відділ, та ще надміру таємний, треба його охороняти від ворожої агентури, для чого й створений на світ капітан… Зігфрід Коссовські. Дізнайтеся, капітане, хто з цим моторним ділом зв'язаний. Таких, мабуть, ще небагато. Запросіть на них досьє. Ну й що ще? Якщо впіймаєте шпигуна, покажіть, будь ласка, мені. Соромно сказати, два роки в контррозвідці — жодного живого шпигуна в очі не бачив.

Регенбах устав, і Коссовські зрозумів, що аудієнцію з начальством, що виявилася, як він і сподівався, суцільним балаганом, закінчено.

4

Після здобуття Варшави Альберт Вайдеман дістав відпустку.

Подивитися бомбардування польської столиці прилітав сам Гітлер. Ескадри люфтвафе в парадному строю, з журналістами й кінооператорами на борту сипали на місто тисячі фугасних та запалювальних бомб, спопеляючи Варшаву.

А вже через два дні Вайдеман дивився хронікальний фільм, що педантично розповідав про загибель однієї з найстаріших європейських столиць. Кадр, що зафіксував ескадру бомбардувальників Хе-111 над палаючою Варшавою, став рекламним плакатом фірми «Ернст Хейнкель АГ».

Командирові сьомого загону четвертого повітряного флоту не було чого робити в Польщі.

В купе поїзда Варшава — Берлін Вайдеман побачив нудьгуючого фельдфебеля. Той дивився у вікно на голі осінні поля, на промоклі невеличкі села з гостроверхими дахами костьолів.

Фельдфебелеві було років тридцять. Вайдеман звернув увагу на його посивілу голову. «Білий як пудель», — подумав Вайдеман, закидаючи валізу на полицю.

Фельдфебель схопився перед офіцером, клацнув закаблуками.

— Еріх Хайдте, — першим відрекомендувався він, як 1 належало за статутом.

— Фронтовик? — запитав Вайдеман, задоволений службовою запопадливістю фельдфебеля.

— Стрілок-радист на «дорньє», пане капітане.

— Відвоювалися?

— Дістав відпустку й медаль на додачу. За геройську кампанію.

— Сьогодні ми всі герої. Задавили поляків, — усміхнувся Вайдеман. — Приїдемо додому в ореолі слави. З закривавленими мечами. — Він проспівав кілька тактів з вагнерівського маршу: — Трум-бум-бум-бум.

— Наш командир розігнав польський ескадрон, як куріпок. Весь екіпаж дістав відпустку.

Відверта похвальба не сподобалась Вайдеманові.

— Дружина буде рада, — сухо зауважив він.

— Бурлака. Зосталася лише сестра Ютта, — відповів фельдфебель, дістаючи із внутрішньої кишені френча аматорський знімок і простягуючи його Вайдеманові.

Із знімка на Вайдемана пильно дивилася довгокоса дівчина в чорному светрі.

— Гарний знімок, — сказав Вайдеман.

— Сам робив. У мене до фотографії пристрасть. Розіб'ємо Англію, куплю собі пристойне фотоательє…

Поїзд з гуркотом помчав через Одер. До купе зайшов провідник-німець, який змінив поляка. Провідник підняв руку в нацистському привітанні й оголосив:

— Кордон рейху! — І тут же квапливо додав: — Колишній кордон рейху.

5

Здається, чи не першою людиною, яку Вайдеман побачив на берлінському вокзалі, був оберштурмфюрер Вальтер Зейц. Із Зейцем доля звела його ще десять років тому в Швеції. Обидва були запальні, молоді, безтурботні, й самотні. Обидва не знали ні батьківської опіки, ні батьківської любові. В кишенях рідко дзвеніли крони, але життя після берлінської дорожнечі все ж здавалося ситим і приємним.

Вайдеман працював у складальній майстерні — філіалі заводу Юнкерса в Упсалі — й ладен був здійнятися в повітря в будь-якій домовині: аби тільки платили. Зейц сидів у конторі — вивчав рекламації, що інколи надходили із шведського міністерства транспорту, й заодно допомагав заїжджим німцям улаштовувати різні комерційні й не зовсім комерційні справи.

Третім у їхній парубоцькій компанії був Пауль Піхт, мабуть, найенергійніший і найпронозливіший. Піхт дбав про кар'єру, коли Вальтер і Альберт не думали ні про що, крім дівчаток. Наскладавши трохи грошей, Піхт усі їх, не моргнувши оком, спритно сунув шеф-інженерові, й той призначив його головним механіком авіамайстерні. А коли до Швеції на гастролі прилетів прославлений Удет, Піхт першим збагнув, де можна поживитися. Він мив, чистив і шкріб літак Удета, як свій власний мотоцикл, а коли мотор чомусь закапризував і виступи могли зірватися, він двадцять годин порпався в двигуні, поки все не відрегулював. І головне, відмовився од платні. Вдав, що старався лише з любові