Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук
Гестапівці нарешті вдерлися в кімнату. Побачили, як Ланвіц тягне з каміна кодову книгу. Обережно, долонями пригасив вогонь. Наказав, не підводячись і не обертаючись:
— Увімкніть світло, бовдури!
Спалахнула горішня лампа, і Ланвіц підвівся, тримаючи книгу обома руками. Стояв посередині кімнати, притиснувши її до грудей, і посміхався.
— Ви поранені, гауптштурмфюрер? — ступив до нього Габер.
— Що з радистом?
Габер повернув радиста горілиць, сильно поплескав по щоках.
— Ви влучили йому в руку, — доповів. — Чудовий постріл!
Радист розплющив очі. Дивився тупо, нарешті збагнув, що сталося, і жах зсудомив його обличчя.
Габер підвівся.
— У вас кров на мундирі, гауптштурмфюрер…
— Тримайте його! — крикнув Ланвіц.
Габер ударив радиста чоботом, та було вже пізно. Той устиг вихопити з-під себе пістолет і вистрілити собі в скроню.
— Чому ви не обшукали його, Габер? — заревів Ланвіц.
— Він однак нічого б не сказав, — заперечив оберштурмфюрер. — Людина, яка має мужність пустити собі кулю в лоба…
— Іноді це роблять боягузи!
— Але ж операція закінчилась успішно, — зробив ще одну спробу Габер, — ви маєте кодову книгу…
— Він встиг послати сигнал про небезпеку?
— Після закінчення передачі ми витримали паузу, як і домовлялися.
— Ну, гаразд, — трохи пом'якшав Ланвіц. Розпорядився: — Обшукати дім! І ретельно!
Мертенс відкотив комір пальта й насунув капелюха на чоло. Мряка другий день висіла над Брюсселем — пронизлива сльота, коли не хочеться виходити на вулицю. Сидіти б коло каміна, простягнувши до полум'я ноги в теплих пантофлях, і читати легкий французький роман… Щоправда, зараз навіть заможний бельгієць не завжди може дозволити собі розкіш погрітися біля каміна. Навіть на паливо заведено картки, видають тільки по кілька брикетів, а на чорному ринку вони поштують стільки, що й не захочеш того тепла.
Мертенс подумав, що зараз Клод пригостить його кавою, можливо, знайдеться навіть чирочка коньяку, і пришвидшив ходу.
Власне, з Мертенсом було покінчено, документи на ім'я гаагського фольксдойче спалено, і брюссельськими вулицями прошкував паризький комерсант Жан Дюбюель, котрий прибув сюди на кілька днів у справах не дуже великої, але й не дрібної фірми «Поло». Дехто у Франції вважає її за колабораціоністську; що ж, панове, кожен хоче жити й робити свої гроші. Зрештою, сьогодні ми будуємо бараки німцям (зважайте, панове, не укріплення, не військові об'єкти, лише бараки), завтра будуватимемо для де Голля. Більше того, після розгрому бошів (а в цьому, панове, ми ніколи не сумнівалися) доведеться будувати й будувати. Фірма «Поло» передбачала це, тому й зберегла себе у важкі роки окупації.
Жан Дюбюель посміхнувся. Тепер він майже нічим не нагадував Пауля Мертенса. Чорні вузькі вусики й проділ на голові зробили його типовим парижанином, а окуляри в золотій оправі підкреслювали ділову респектабельність і надавали обличчю глибокодумного виразу.
Жан Дюбюель носив модне темно-сіре пальто, придбане у фешенебельному магазині, і бездоганні краватки, які навчився вив'язувати ще в Москві. Так, у Москві полковник Андрій Васильович Кладо рідко коли надягав свій мундир з двома орденами Червоного Прапора. Перший одержав давно, коли ще був молодий, за участь у ліквідації банди Бориса Савинкова, другий — за Іспанію. Там не раз ходив у тил фалангістів і ще й досі дивується, як залишився живий.
«Ти, Андрію, таланистий, — сказав йому генерал Русанов, коли зайшла мова про організацію розвідки проти фашистської Німеччини. — Можливо, є й досвідченіші за тебе, але зірка в тебе якась… щаслива, коли хочеш…»
Вони посміялися тоді з цієї «щасливої зірки». Головне, що полковник Кладо вільно володіє німецькою, французькою та іспанською, знає умови, в яких доведеться працювати, розуміється на радіотехніці тощо. Та навіть не це головне. Найголовніше — він комуніст, людина, свідома свого обов'язку, віддана своїй Батьківщині і не пошкодує життя в її ім'я.
Генерал Русанов і сам Андрій Васильович знали, що це — не красива фраза, що в разі потреби так і станеться, але знали вони також, що полковник Кладо — не новачок у розвідці.
Жан Дюбюель постояв на розі вулиці, звідки добре проглядався двоповерховий котедж червоної цегли з вузькими готичними вікнами.
Все спокійно, і фіранки на вікні ліворуч запнуті — можна заходити.
Дюбюелеві відчинила сама господиня. Вона відступила, даючи дорогу, і якось дивно глянула на нього, але цього було досить, щоб полковник Кладо зорієнтувався і не поставив запитання, котре відрізало б йому всі шляхи до порятунку. Елементарного запитання: «Чи тут мешкає пан Клод Тюрбіго?»
Жан Дюбюель уже знав, що попав до пастки і шляхів до відступу нема: якщо навіть шугнути вздовж вулиці — справа марна, бо вулиця порожня, наздоженуть або скосять автоматною чергою. Навряд чи допоможе, якщо він назве інше прізвище — пробачте, мовляв, помилився адресою… Гестапо відомі такі фортелі, його вже не відпустять без перевірки, а це — теж кінець.
Але ж, на крайній випадок, у нього є документи. Не справжні, але зроблені пристойно, їх можна використати лише в хвилини небезпеки, а тепер настали саме такі хвилини.
Жан Дюбюель ввічливо доторкнувся кінчиками пальців до крисів капелюха. Запитав:
— Пробачте, я хочу дізнатися, кому належать гаражі за вашою віллою?
З-за спини господині, як Дюбюель і гадав, виступив чоловік у цивільному.
— Заходьте! — наказав.
— Але ж я хочу тільки…
— Заходьте! — повторив.
Жан Дюбюель знизав плечима й переступив поріг. Відразу ж за його спиною став ще один
