Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук
З приймальні вели двоє дверей — до обшитого дубовими панелями кабінету директора фірми та до меншої кімнати, де стояв стіл помічника директора пана Жана Дюбюеля.
Вранці Дюбюель подзвонив Кану:
— Я хотів би побачити вас, Анрі. В кафе на ля Федерасьйон, якщо не заперечуєте?
— Але я призначив побачення з представниками «Люфтваффе».
— Я вже подзвонив Жервезі й відмінив його.
— Гарний помічник, який приймає рішення через голову директора! Ви хочете зберегти своє місце, Жан?
— Звичайно, і тому я хотів би, щоб ви не марнували часу…
— Іду, — споважнів Анрі.
Вони зайняли окремий столик у кутку, і гарсон приніс їм каву. Кан розумів: сталося щось важливе, інакше Жан ніколи б не відмінив перспективну для фірми зустріч із працівниками «Люфтваффе».
Сьорбнувши кави, Дюбюель мовив:
— Телеграма з Центру. Я мушу терміново виїхати до Швейцарії. Ви можете зробити візу, Анрі?
— І, звичайно, сьогодні?
Жак кивнув, а Кан похитав головою.
— Важко, — відповів, — майже неможливо.
— Треба.
— Ви знаєте, скільки це коштуватиме?
— Це потрібно, якщо навіть лусне вся наша фірма.
— Тоді інша річ, — усміхнувся Кан, — я негайно ж їду до префектури.
— Чекайте, потрібні ще швейцарські франки.
Кан зміряв Жана іронічним поглядом. Запитав:
— Невже я схожий на магістра чорної магії? Чи алхіміка?
— І все ж франки мусять бути.
— В обід я дам відповідь. Є один спекулянт…
Дюбюель повеселішав: якщо є спекулянт, справа лише в куртажі.
— На тому тижні я мушу виїхати, Анрі. — Якісь інтимно-прохальні нотки з'явилися в його голосі, і Кан одразу помітив це.
— Не треба мене просити, Жан. Я зроблю все можливе й неможливе.
У префектурі пан Анрі Кан трохи затримався. Чиновник, який міг оформити швейцарську візу, зажадав стільки, що Анрі схопився за голову.
— Побійтеся бога, мосьє Гамель, це ж можуть дозволити собі тільки мільйонери!
— А нині тільки мільйонери їздять у Давос, — спокійно заперечив той.
Кан мовчки попрямував до дверей. Зрештою, останньої миті він міг зупинитися, але чиновник не знав цього. І нерви Гамеля не витримали.
— Може, мосьє Кан, мені вдасться щось зробити для вас. Правда, я не певний.
Він відступав з гідністю, але Кан був немилосердний — назвав половину суми з тої, що вимагав чиновник. Закінчив категорично:
— І жодного франка більше.
— Аби ж я сам… Швейцарськими візами займається…
— Мене це не цікавить.
— Вас — так. Але я не можу обійти його, і наш гонорар…
— Добре, я накину десять процентів, — погодився Кан. — Коли буде віза?
Він вийшов з префектури задоволений, ніхто з перехожих, дивлячись на цього елегантно вбраного усміхненого чоловіка, не міг і подумати, як ризикує він: адже варто чиновникові зняти трубку й подзвонити в гестапо…
Та навряд чи мосьє Гамель відмовиться від своїх франків. Такі гроші з неба не падають, хто не ризикне заради них? До того ж мосьє Гамель, як і кожний француз, у глибині душі не від того, щоб утерти носа гестапо. Один іде в макі, другий мусить сидіти в префектурі, c'est la vie, але ж і ми сприяли патріотам…
А про куртажні знають лише двоє, і це треба ще довести.
Із спекулянтом валютою розмова була простіша.
— Швейцарські франки? Будь ласка, мосьє, можна також італійські ліри, долари, фунти стерлінгів… Але мосьє знає, які нині часи? І що загрожує тому, хто міняє валюту?
— Слухайте мене уважно, мосьє, — відповів Кан, вислухавши весь словесний потік, — Тридцять процентів від угоди, і мені потрібні великі купюри.
— За великі купюри, — пожвавішав спекулянт, — не менше сорока відсотків. Великі дістати куди важче.
— Тридцять, — не піддавався Кан. Знав, що звичайний процент за обмін не перевищує двадцяти. — І гроші мають бути на цьому тижні.
Спекулянт одразу здався: не кожного дня трапляються такі клієнти.
Через три дні Жан Дюбюель сідав на поїзд, який ішов у Женеву. В тонкому, зате широкому пасі під білизною він віз десять тисяч швейцарських франків.
— Що у нас на сьогодні, Крейцберг?
— Фірма «Поло», штандартенфюрер.
— Підряди на будівництво бараків?
— В основному.
— Які попередні дані?
— Контора на бульварі Бертьє. Фірма солідна й не скупує на витрати. Підряди виконує швидко й недорого. Скарг на якість робіт поки що не було.
— Гестапо цікавилося працівниками?
— Їх усього троє. Директор фірми, старий французький комерсант… — Крейцберг зазирнув до записника, — Анрі Кан. У тридцять четвертому році переїхав до Парижа з Гренобля, весь час виконує підрядні роботи, нічого підозрілого за ним не помічено, лояльний. — Якого року приїхав із Гренобля?
— Тридцять четвертого. Гестапо робило запит у Гренобль. Відповідь позитивна.
— Не подобається мені той рік. У тридцять третьому й тридцять четвертому євреї почали розповзатися з Німеччини…
— Все може бути, — погодився Крейцберг.
— Хто там іще?
— Помічник Кана Жан Дюбюель. Працює недавно, посів місце людини, яка очолила філію фірми в Нанті. Документи справні, атестації непогані, раніше працював у Марселі. Секретарка Жервеза Пейрот. Парижанка, до
