Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук
Звісно, Туркмейєр знав, що після його розрахунків у цю «напівдитячу» гру вступало гестапо, але знов-таки це було десь, і брав радиста хтось. Крім того, радист міг і втекти, він сам чув про такі випадки, зрештою, знищення радиста не стосувалося його, принаймні все це не позбавляло його апетиту.
Але сьогодні…
Ідея вимикати електрику під час пеленгації радистів давно вже осяяла Франца Туркмейєра, але він не обмовився про це нікому жодним словом. Ця маленька таємниця скрасила його сіре й одноманітне життя, він ніби виріс у власних очах: здібний інженер, що змушений виструнчуватися перед телепнем фельдфебелем, раптом знову відчув свою зверхність над цим тупаком, і не лише над ним — над самим лейтенантом, що уособлював у його нинішньому житті мало не найвище начальство. Ця таємниця повернула Туркмейєру людську гідність: він ставав струнко перед фельдфебелем і їв очима лейтенанта, але десь у глибині його очей прониклива людина побачила б зневагу і навіть презирство.
Та хто міг прочитати щось у вирластих очах Франца Туркмейєра?
Слухаючи гауптштурмфюрера, Туркмейєр теж спочатку відчував зверхність над вискочнем у блискучих чоботях. Чи може розумітися на радіосправі есесівський бовдур?
Але ж від цього бовдура залежала подальша доля Франца Туркмейєра, одне його слово, і… Східний фронт, де єфрейторові доведеться стріляти і де в нього теж стрілятимуть.
А якщо він викладе свою ідею — здобуде авторитет, його не забудуть, з ним рахуватимуться, на Східний фронт не пошлють.
Але ж хто сказав, що його пошлють тепер? На секунду Туркмейєр піймав погляд гауптштурмфюрера, і в ньому прочитав присуд собі — звичайно, інженер, фактично — конструктор, і нічого не зробив для перемоги рейху. Так, на нього першого впаде гнів Ланвіца.
Після наради Туркмейєр зайшов до вбиральні й довго мив руки, дивлячись, як стікає вода з його вкритих рудим волоссям пальців. Зрештою, він не зробить нічого страшного, він запропонує лише технічну новинку, щось на зразок удосконалення виробництва…
Єфрейтор струсив краплі з пальців, старанно витер руки.
Так, пеленг підпільних рацій — це виробництво, а він як інженер і конструктор мусить дбати, щоб технічна думка не стояла на місці.
Цей брюссельський радист дуже спритний, і невідомо, чи вдасться Ланвіцові взяти його…
Одинадцять днів стежив за ефіром єфрейтор Туркмейєр. Одинадцять днів працівники брюссельської енергосистеми за сигналом Ланвіца у суворій послідовності починали вимикати електрику в будинках Еттербеєка. На дванадцятий день єфрейтор тицьнув гостро підструганим олівцем у будинок на плані.
— Тут! — мовив категорично. Заплющив очі й повторив не так упевнено: — Здається, тут…
Та Ланвіц уже не слухав його. Вискочив з «майбаха».
— Машину! Де мій автомобіль?
«Опель-капітан» стояв поруч, втім Ланвіц чомусь не бачив його. Але одразу зумів опанувати себе — розхвилювався, мов хлопчисько. Чого, власне? Тепер у нього попереду ціла доба, і вистачить часу, щоб обміркувати все, оглянути й взяти радиста.
Двоповерховий старомодний котедж стояв у затишному завулку, відокремлений від вулиці невисокою чавунною огорожею. За віллою у закапелку між п'ятиповерховими будинками кілька гаражів, поруч із котеджем — вузький виїзд із них.
На другому поверсі будинку дві кімнати, кожна має по два вузьких готичних вікна і по балкончику.
В одній з цих кімнат, визначив Ланвіц, і працює радист, мабуть, у тій, що виходить вікнами до гаражів.
Вони дочекалися двадцять першої години, і Ланвіц увімкнув індукційний пеленгатор. На круглому зеленому екранчику з'явилася хвиляста змійка, вона вперто показувала на вікно другого поверху — радист вийшов у ефір, і слід було поспішати.
П'ятеро, безшумно відчинивши двері, увійшли в котедж. Зупинилися в холі, і Ланвіц увімкнув ліхтарик.
Кручені дерев'яні сходи вели на другий поверх, до кімнат радиста, двері ліворуч, певно, до покоїв господині котеджу. Давши знак одному з гестапівців, щоб залишився в холі, Ланвіц прослизнув ліворуч.
Хазяйка сиділа перед торшером і читала. Побачивши незнайомих чоловіків, скрикнула й випустила книжку з рук. Дивилася очима, сповненими жаху.
Ланвіц не став з нею панькатися.
— Гестапо! — мовив коротко. — Мовчати! Зрозуміло?
Жінка притиснула руки до грудей.
— Чи є ще один хід на другий поверх? — запитав Ланвіц. — Сходи ведуть із холу, а ще?
— Так, — кивнула, — є ще чорний хід.
— Показуй, — підштовхнув її пістолетом Ланвіц. Обернувся до оберштурмфюрера Габера. — Ми з Шіллінгом перекриємо йому шлях до відступу, а ви… — махнув рукою.
Оберштурмфюрер з двома гестапівцями почали обережно підійматися сходами, а Ланвіц шаснув слідом за господинею до невеличких дверей у глибині холу. Жінка відчинила їх — вгору йшли круті бруднуваті сходи.
— Постережи її! — наказав Ланвіц гестапівцеві. Метнувся до сходів, ступав м'яко і, здавалося, не дихав. Лише впершись у двері, присвітив ліхтариком.
Двері оббиті чи то цератою, чи то дерматином. Обережно натиснув на ручку — не піддалися. Ланвіц витяг відмичку, подлубався в замковому отворі. Замок тихо клацнув.
Маленький темний коридорчик і напіввідчинені двері. Ланвіц прокрався до них навшпиньках. Зазирнув до кімнати. Вузька, з низькою стелею, на столі світить лампа, біля неї притулився радист…
Ланвіц зиркнув на годинник. Від початку сеансу минуло хвилин сім, а здавалося, вічність. Головне, щоб Габер дочекався кінця передачі, аби радист не встиг послати в ефір сигнал про небезпеку і там, у Москві, залишилися певні, що тут нічого не сталося.
Тепер гауптштурмфюрер спокійніше розглядав радиста. Жилавий і, мабуть, дужий чоловік. Треба взяти живим, можливо, вдасться примусити його розпочати подвійну гру.
Ланвіц обвів поглядом кімнату й на мить заплющив очі. В кімнаті горів камін: жарко палахкотіло вугілля, кидаючи на спину радиста червоні відблиски. Отже, радист, певно, намагатиметься спалити шифровку й кодову книгу.
Минуло ще хвилин двадцять. «Зараз, — подумав Ланвіц, — зараз Габер ламатиме двері».
Наче у відповідь на
