У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Нонна вередливо відкопилила збільшені губною помадою уста:
- Від коньяку брат швидко п'яніє. Взагалі йому шкідливо пити!
- За ці п'ять днів, що я в нього живу, ми випили з ним не один глек вина, і, запевняю вас, жодного разу...
- Вино - то інша річ...- кинувши ці слова, Нонна так докірливо глянула на брата, ніби він міг чути її розмову з Домантовичем.
- Ну, згляньтеся ж на нього! Дозвольте йому випити хоч цю, налиту чарку. Бачите, як він посмутнів і знітився під вашим поглядом!
Нонна скинула очі на Домантовича, і в них промайнула якась тінь чи то незадоволення, чи то тривоги. Втім, голос її прозвучав весело і невимушено:
- Лише для того, щоб довести, що я не така вже жорстока. Гаразд, хай вип'є, але з однією умовою...
- Зарані згоден на всі ваші умови!
- Брат, як оп'яніє, відразу засинає, мені ж бути самій...
- А я?
- Умова в тому й полягатиме, що вам доведеться цілий день мене розважати.
- Для цього треба знати всі ваші уподобання.
- О, вони нехитрі... Співи...
- А якщо я не вмію співати?
- То слухатимете, як співатиму я! З гітарою, як циганка. Вас це влаштовує?
- Слухач з мене кращий, ніж співак. Що ще?
- Розповідати мені всілякі цікаві історії... Звичайно, не вигадані, а з свого життя. Я цікава-прецікава, як усі доньки нашої праматері Єви.
- Це можна.
- Коли набридне розмовляти, закружляти в танку...
- Тут я на коні, танцюрист з мене завзятий! А коли набридне й танцювати?
- Що спаде на душу. Загалом же, упадати біля мене, ніби ви одразу шалено закохалися!
- Ось цього не вмію.
- Чого не вмієте?
- Упадати, удаючи, що закохався. Якщо вже упадатиму, то насправді, щиро...
З братом Нонни, що непомітно випив не лише налиту, а ще дві нових чарки, коїлося щось дивне: він почервонів і, спершись руками об край столу, гойдався вперед і назад, ніби сам себе уколисуючи.
- От бачите, я ж казала! Тепер я з чим сама не впораюсь. Ходімо вкладемо його спати. Потім поснідаємо.
Нонна і Домантович разом підхопили брата під руки.
- Покладем його у дворі, під пробковим деревом. Ліжник можна взяти з веранди...
"Пробкове дерево!.. Пробкове дерево!-гвіздком сиділо в голові Домантовича, поки вони з Нонною лаштували ліжко і вкладали сп'янілого господаря будинку.- Де ж воно росте? Де, в біса, росте?"
Докінчуючи сніданок, розмовляючи про те, про се, Нонна ніби ненароком все підливала й підливала у чарку
Домантовича коньяк. Домантович уже не опирався. Хай думає дівчина, що його вже зовсім розвезло!
- Ну, де ж ваші цікаві історії? - вигукнула Нонна вередливо, побачивши, що її співрозмовник уже й сам не від того, щоб заснути. Близько нахилившись до його .обличчя, вона обдарувала Домантовича найвивіренішим у подібних ситуаціях поглядом. Той скуйовдив волосся, ніби силкуючись зняти оп'яніння.
- Історії? Так, історії... Хочеш, дівчинко, я тобі розкажу одну? Тільки тсс, нікому ані гу-гу! А може, не треба? Розумієш, як трапляється: я в це кубелечко впав просто з неба! При-ся-гаюся... Ну, небо воно небо, ним куди хоч шугай, над усім світом одне... До чого я веду? Ах,.так, до кубелечка, куди звалився. Ось цього, де ми з тобою сидимо і де дерево пробкове... Чому пробкове? Ага, ось і-впіймав кота за хвіст... Пробкове, розумієш? Ти ж сама сказала! А де ж воно росте, те пробкове дерево, сама вгадай!.. Я вгадав, я знаю... я ще в школі колись учив, де пробковий дуб росте! У одній країні. Знаєш, якій?.. А ти що, теж з неба сюди впала, з літака? Знаєш, залишайся тут! Хай Пантелеймон-зцілитель під пробковим дубом, а ми тут!.. Ні, здорово-таки вийшло, що одне слівце зірвалося з твоїх чарівних устоньок. Орієнтир! Розумієш, такий прегарний термін! От хочеш, я тобі на краєчку серветки напишу, де ми? Або ні, ти напиши, а я вгадаю. Не читаючи! Коли програю, що хочеш проси, та якщо виграю... стережися! Ну, поб'ємося об заклад?
Домантович бачив, що швидке "сп'яніння" змішало Ноннині карти, вибило її з рівноваги. Він чудово знав, що пробкове дерево росте і на Кавказі, і майже в усіх країнах південної Європи, але йому хотілось зараз, негайно встановити, куди занесла його доля, скористатися з розгубленості Нонни і можливої її необізнаності.
Як шкодувала потім Нонна, що не вимкнула вчасно магнітофона! Бо магнітофонна стрічка зафіксувала її поразку: дівчина пристала на запропонований Домантовичем заклад. Взявши паперову серветку, Нонна щось швидко на ній написала, затуляючи своє писання другою рукою, а потім згорнула серветку вчетверо і застромила її за корсаж, наче носовичок.
- Ну? - відступила вона від стола, задерикувато закинувши голову.
Домантович примружив очі, немов силкувався зібратися з думками, втупив їх у одну точку - на куточок столу, звідки щойно відійшла Нонна. На скатертині його гострий погляд помітив слід, щойно видавлений олівцем: усього дві літери, з яких починалося слово: "Іс..."
- Іспанія! - радо вигукнув Домантович.- Хто ж із нас Нонно, виграв, а хто програв? Їй-право, в голові так гуде, що не доберу.
Дівчина на мить спохмурніла, але відразу ж дзвінко і весело розсміялась.
- Уявіть, у мене теж! Так, наче метелики якісь кружляють, кружляють... Справді, хто
