Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Пригодницькі книги » Галка - Павло Федорович Автомонов

Галка - Павло Федорович Автомонов

Читаємо онлайн Галка - Павло Федорович Автомонов
не розуміють біди, горя людського, коли світ поки що бачать прекрасним, мов яблуко, на червонястому боці якого віддзеркалюють промені сонця.
Частина друга
РИЗЬКЕ ШОСЕ
ЩОДЕННИК ГАЛКИ


1 квітня 1944 р

Над естонським берегом Чудського озера літак намагався обминути прожектори, що обмацували небо. Здалося, це не промені, а розпечені вогнем мечі, здатні геть вигорнути з неба літак.

Поблизу спалахували у місячному мареві сизі клубочки: то вибухали снаряди. «Дуглас» тремтів, немов наляканий, набирав висоту, а потім падав, розкидаючи нас по салону.

— І це з твоєї рідної землі отак плюють фріци! — гукнув, пересилюючи гуркіт моторів, Кудрявий, звернувшись до Орла.

— От біси-анцихристи! Ще зіб'ють на відзнаку першого квітня! — відповів Орел.

— За кілька хвилин настане вже друге квітня, — заспокоював Короп.

Старший лейтенант Леонід мовчав. У літаку він уперше і тому пильно придивлявся у напівпітьмі до облич товаришів, заглядав через ілюмінатор униз.

Я тримався за край відкидної лави, на якій сидів, щоб не впасти, бо літак віражував.

Коли зону вогню минули, мені подумалося, що на цій землі, можлива, працює зараз група майора Савича.

Повітряний корабель, як величають пілоти транспортний літак, повернув на південний захід, до Латвії, обминаючи Псков, пащу «Пантери» з її вогневою міццю. Можливо, наші відомості були враховані командуючим фронтом і війська не стали штурмувати пащі, а зупинилися, щоб згодом обійти її, протаранивши менш укріплені райони десь між Псковом і Островом, а може, розгорнути наступ з Нарвського плацдарму й ударити на південь, на Тарту, а далі на Ризьке шосе, куди й летить десант.

Та все це буде колись, потім. А зараз хлопці домовляються, щоб кожен стрибав один за одним, не гаючи й миті, просто падав на спину попередникові, аби кучніше приземлитися.

І знову супутником нашим був ясний місяць. Як і першого разу, у літаку холодно: за бортом «Дугласа», мабуть, з двадцять п'ять градусів нижче нуля.

Гудуть мотори. З голови не виходять думки про матерів, дівчат і дружин, які вже не дочекаються своїх з фронтів великої війни. Ще перед тим, як востаннє провідати Петра, я написав лист додому, не забувши й про застереження: «Не турбуйтеся, якщо довго не буде листів від мене. Їду в далеке відрядження. Можливо, коли-небудь за мене напише мій командир».

Минулий день урожайний на враження і хвилювання. Повернулися ми з госпіталю, а' Іван Сергійович передав мені листа з домівки. І знову ані слова про Зіну, з якою я дружив із травня сорокового до дня від'їзду на військову службу. Чому мовчить? Де вона? А через місяць і двадцять днів у нас із нею пам'ятний день — мине уже чотири роки, як ми вперше поцілувалися у яблуневому колгоспному саду. Той сад заклали учні нашої школи. Я навіть запам'ятав, які яблуні посадив. Коли складав екзамен за десятий, усі дві тисячі яблунь зацвіли. Я цілувався під своєю яблунею. Життя: може, я загину, а яблуні незабаром знову зацвітуть, якщо саду не знищили фашисти…

Летіли вже з півтори години. Десь тут, у лісах Латвії, наш «пірс», до якого будемо «пришвартовуватися». Пілотам вірити, звичайно, треба, бо вони добре орієнтуються і без вогнів на землі, та все ж…

Легкі на спомин льотчики подали перший сигнал: засвітили в салоні транспортного літака. Хтось із них відчинив дверці. Хлопці швидко з'юрмилися.

— Ні-шов! — раптом пролунав вигук командира, котрий уже падав сторч головою.

Я — за Кудрявим. Опускалися майже на одному рівні. Трохи збоку і повище — Короп; Орел і старший лейтенант Леонід. На серці відлягло: бачу всіх, а приземлюся навіть першим, бо від Кудрявого важчий на цілий пуд.

Парашут несе на дерева. А поруч просіка. Миттю схопився обома руками за стропи зліва. Парашут різко пішов униз. Ще мить — і я впав на просіку, ударившись об щось тверде. Це був накритий сніговою шапкою пеньок. Боляче. Підвівся. Ноги пружинять. Неначе все гаразд.

«Здрастуй, незнайома земле латиська!» — подумки привітався і став згортати купол парашута, щоб десь приткнути його під деревом, у чагарях, поки розшукаю товаришів.

Між стовбурами сосен у сяйві місяця збирав свій парашут Кудрявий. За спиною теж чулося, як тріщать гілочки: хтось стягував з дерева парашут. Мабуть, Короп. Він. Четвертий сам погукав нас. Ми задерли голови. Голос лунав з височенної сосни, що росла край галявини.

— Все бісів-анцихристів згадуєш, ач самого занесли оті біси на таку сосну! — сказав невдоволеним голосом Короп. — Нижчого дерева для тебе не знайшлося у такому лісі?

— Так, браття-кролики! — глибокодумно мовив Кудрявий. — Ця сосна найвища в Латвії.

— Мабуть, про «лісторанчик» думав піжон талліннський! — лаяв Орла Короп. — Не міг потягти до себе стропи!

Гніватися було чому. Безпомічний Орел висів між землею і небом. Можна вийняти з-за халяви кинджал і геть обрізати стропи. Але ж висота, як четвертий поверх міського будинку. І до стовбура йому було метрів чотири. Орел ще смикав, стрибав у повітрі, гадаючи, що парашут сприсне з гілок і він таки приземлиться. Та ні. Всі шістдесят чотири квадратних метри купола лягли на густу, розкішну крону.

— Ти розгойдайся і вхопися за стовбур. А тоді і відчіпляй парашут і сповзай

Відгуки про книгу Галка - Павло Федорович Автомонов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: