Галка - Павло Федорович Автомонов

Та ось вони вже на порозі. На обличчі шрам через усю щоку. Галка усміхнувся: враз упізнав Івана Сергійовича.

Полковник звів очі на стелю. І цього було досить, щоб хлопці зрозуміли: капітан про їхній «дебош» уже доповів.

— Здрастуйте! — привітався Іван Сергійович, передаючи Галці великий кульок.

У кульку загорнуте щось тепле. Тепло відразу відчув Галка.

— Тільки що підсмажена картопля, — пояснив полковник. — Довелося почекати, поки кухар з ензе зварганить вам делікатес на вечерю…

— А це оселедці, цукор, — поклав пакети на стіл шофер. — Підкріплюйтеся. Голодні ж, коли в розмові довелося вам ставити ось таку «крапку»! — кивнув на стелю і засміявся. — Видно, що наші, товаришу полковник!

— Та видно… — погодився Іван Сергійович, кивнувши журно головою. — Та нічого. Обійдеться і без гауптвахти. І ніяких більше про це розмов. Ніяких зведень рахунків з капітаном.

— Зрозуміло, товаришу полковник! — озвався Кудрявий.

— Ви — Кудрявий! — упевнено сказав полковник. — Галку я знаю. А оце — Короп і Орел?..

— Так точно! — мовили хлопці, виструнчившись.

— Ось і познайомилися. Вечеряйте. За півгодини поїдете в Ленінград. Якраз транспорт трапився: півторатонка й «емка» командуючого фронтом… — на цій фразі полковник зробив паузу.

Хлопці Кудрявого перезиралися. Це ж треба! Хтось із них поїде на авто самого генерала Говорова. Орел уже хотів гукати, щоб автоматник покликав капітана. Нехай би той почув, на якій машині, а значить і з яким понтом вони в'їдуть у місто на Неві. Орел засміявся, уявляючи, як би здивувалися хлопці в естонському гвардійському корпусі, звідки він прийшов у розвідку, побачивши його на авто командуючого фронтом. Та ще і якого командуючого! З тих кращих, талановитих полководців, які зараз командують десятьма фронтами — рубежі їхні пролягли від моря Баренцового до Чорного.

— Я на машині командуючого! — раптом вихопився Галка, піднявши ліву руку, ще й підпер її правою, як школяр-третьокласник.

— Єсть один! — загнув палець Іван Сергійович.

— І я! — не втримався й Орел.

— Екіпаж на легкову є! Ще буде там шофер, Галка й Орел! Візьміть у моїй машині два кожухи, закутаєтеся в них, щоб голів і ніг не було видно…

Орел і Галка перезирнулися.

— Нащо кожух? Ми ж у легковій будемо?

— В «емки» вибухом міни знесено верх. Півторатонка потягне на буксирі «емку» — колеса в ній справні. Буде за кермом і водій, щоб гальмувати згори…

Всі отетеріли від почутого.

— Командуючий був у бліндажі, а шофер на кухні, коли таке сталося, — пояснив Іван Сергійович.

— А-а!

— Тоді зрозуміло, — полегшено зітхнули парашутисти.

А Короп підморгнув Орлу й Галці:

— Ну що, піжони з Невського! Потягнемо вас на буксирі. А нам у кузові буде тепліше. За кабіною затишок.

— З вами ще з десяток офіцерів їхатиме! — сказав шофер «емки», на якій прибув Іван Сергійович.

Розвідники жадібно їли смажену картоплю. Пахла вона соняшниковою олією. Галці здалося, що він зараз дома і цю картоплю подала тітка Маруся, а не полковник. Ще б яєчні з салом!..

Галка уминав картоплю й оселедець і поглядав на полковника, внутрішньо відчуваючи, що той жде, поки вони підкріпляться, а тоді скаже щось важливе. А їм треба поспитати, у якому госпіталі лейтенант Петро. Може, скаже полковник і про Васю-саратовця.

Мовчанку порушив Кудрявий.

— А чому не приїхав майор Савич? Він обіцяв зустріти нас, коли прощалися на аеродромі.

— Знаю. Ми часто говорили про вас усіх, — стишив голос Іван Сергійович. — Майор Савич у далекому відрядженні.

— Ось як!.. — зітхнув Кудрявий. — Туди полетів? — кивнув головою на вікно, що виходило на захід.

— Так, — ствердив полковник.

— Його присутність там необхідна? — запитав Галка.

— Так треба, Галко! — сказав полковник і тяжко зітхнув. — Ну, а Вася й Оскар загинули героїчною смертю. У садибі господарів, куди мав ти прийти з фотокарточкою дівчини…

У Галки забило дух. Він пригадав, як Василь не хотів, щоб вони розлучалися. Навіть плакав і казав, що загине з Оскаром, бо вони не один для одного, бо їм буде тяжко на завданні. І ось: «Загинули героїчної смертю!»

— І наші… Лейтенант Іван і лейтенант Сокіл — теж. Героїчною… У бою з власовцями! — ледь чутно вимовив Кудрявий.

Сльози в Галки підкочувалися до очей. Це помітив Іван Сергійович і поклав йому на плече руку.

— Тримайся, синку!

— А як наш Петро?

— У госпіталі, на Василівському. У кепському стані, — вирішив одразу вже сказати Іван Сергійович про все, що могло затьмарити смутком хлопців Кудрявого: однако ж треба їм це знати.

— Ми провідаємо його! — сказав Кудрявий.

— Добре. Мабуть, захочеться піти й до знайомих?..

— Це ж і Катя жде не діждеться Івана!.. — зітхнув Галка.

— Знаю і про Катю, — повідомив раптом полковник. — Із Савичем на салюті зустріли — на березі Неви. Гарна дівчина! Та ми нічого їй не сказали. Хоча, здається, свого адресу вона дала…

— Ми знаємо. Іван обіцяв мене й Галку повести в гості до Каті. На вулиці Войнова. Це хто Войнов — полководець, письменник? — запитав Орел у Кудрявого.