Галка - Павло Федорович Автомонов

— А-а… Житимемо на Невському? — поцікавився Орел.

— Ні. В іншій стороні міста…

О двадцять другій годині півторатонка з «емкою» на буксирі залишила Лугу. В кузові людно: дюжині офіцерів і старшин, виявляється, випало їхати до Ленінграда. З ними — Кудрявий і Короп, одягнені в кожухи. Змерзнуть пасажири — не біда: влаштують малу купу, верха нема. Нагріються.

Мов королі, сиділи в машині командуючого Галка й Орел. У кожухах, які одягають у люті морози сторожі, караульні. У таких же кожухах малювали прикордонників біля прикордонного стовпа з написом СРСР, подумав Галка.

Перші дні в Ленінграді Кудрявий і Галка писали звіт про дії розвідгрупи. Галка окремо ділився і враженнями про радіозв'язок, зазначивши, що у випадках, коли треба передавати радіограми, які перевищують сотню п'ятизначних цифрових груп і рація знаходиться поблизу якогось німецького штабу, можна застосовувати низькі антени. Ці рядки Галка підкреслював червоним олівцем, гадаючи, що радіоспеци звернуть на них увагу і перекажуть цей досвід іншим розвідгрупам.

Через тиждень Кудрявому, Коропу, Орлу і Галці Іван Сергійович запропонував знову полетіти по той бік «Пантери» — за сто тридцять кілометрів на захід від Пскова. На землю Латвії. Завдання — вдень і вночі слідкувати за рухом фашистських військ по шосе Рига — Псков, що живила 18-ту й 16-ту армії групи «Норд». Штаб її — у Пскові. Розвідникам важливо вчасно вловити початок передислокації ворожих дивізій і полків, окремих батальйонів чи то в напрямку лінії «Пантера», чи від Пскова на захід. Завдання Кудрявого локальне, місцевого значення і разом з тим універсальне, відомості розвідгрупи, можливо, виявляться корисними не лише Ленінградському і трьом Прибалтійським фронтам, а й Ставці Верховного Головнокомандування для координації дій на тому чи іншому фронті.

Особливо роздумувати, летіти чи не летіти, не було чого. Кожен вважав, що він до кінця не виконав завдання, бо ж радянські війська зупинилися на порозі Пскова. Це — на центральній ділянці. І тільки в Естонії, поблизу Нарви, захоплено плацдарм на західному березі ріки. Іван Сергійович не втаював, що десантує їх розвідвідділ штабу Ленінградського фронту, а доведеться працювати на 2-й і, можливо, на 3-й Прибалтійські фронти.

Про поспішність, з якою готувався десант, свідчило і те, що п'ятим у групу прийшов не латиш, а росіянин — старший лейтенант Леонід, низенький, худощавий і меткий акуратист, який щодня міняв до кітеля сніжно-білі комірці і до блиску надраював хромові чоботи. Начальство вважало, що у східній Латвії населення добре розуміло російську мову. Була також надія, що група знайде в місцевих людей своїх помічників і друзів.

І цього разу десант приземлятиметься наосліп, на луки у лісовому масиві, на північний захід від міста Алуксне. Це — двадцять кілометрів від шосе Рига — Псков. Кудрявий відмовився від вантажних мішків, щоб не було зайвого гуркоту і багатьох парашутів. Зброя, харчі, боєприпаси, рація, радіобатареї — все це повинно бути на самих десантниках. Коли група обживеться, акліматизується, тоді й повідомлять по радіо, щоб прилетів літак і скинув їм вантаж.

Поблизу ніякого партизанського загону не буде. Тому вся надія на чиюсь допомогу у сутичках з німцями а чи з «лісовими котами» тільки на самих себе.

Орел і Галка таки насмілилися провідати Катю, котра мешкала на вулиці Войнова.

Та ще до їхнього приходу у квартирі витав смуток. Старша сестра Каті сиділа кінець столу, підперши рукою щоку, й дивилася на хлопців байдужими, заплаканими очима. Вона була в чорній сукні, запнута чорною хусткою. Катя, мабуть, здогадалася, хто ці гості, й підвелася назустріч.

— А де Ваня? — замість привітання запитала.

Вона була вищою за сестру, а обличчям схожа на неї: такий же кирпатенький ніс, рівні темні брови, очі — сірі.

Галка й Орел мовчали, а Катя тремтливим голосом сказала:

— Похоронка Дусі прийшла. Чоловік її, лейтенант, загинув під Лугою. Два місяці тому, як вони одружилися…

— Війна, — не знав що й сказати Орел. Він дістав з внутрішньої кишені шинелі згорнену шовкову хустину. — Ваня все збирався подарувати. Та загинув…

— Як?.. Він же полетів приймати танки? — вигукнула Катя, кліпаючи очима.

Орел зиркнув на Галку винуватим поглядом, мовляв, забрехалися, ледве не сказавши, що старший лейтенант Іван убитий під Псковом. Отак-то вийшло в сестер: чоловік старшої загинув під Лугою, а коханий молодшої — за Лугою.

— Командування сказало, що він буде нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня посмертно, — сказав Галка, гадаючи хоч цим трохи втішити Катю.

Катя стояла, дивлячись широко розплющеними очима то на Орла, то на Галку, а потім затулила обличчя руками, підійшла до ліжка і впала на подушку.

Хлопці стояли ні в сих ні в тих, зітхали і винувато дивилися на дівчат.

— А це точно, що він загинув? — крізь сльози вигукнула Катя, не бажаючи вірити почутому.

— На наших очах…

— І ви їздили за танками? — запитала Дуня.

— Які там танки! — не втримався Галка. — Ми були в боях за ту ж Лугу. Ваня все те вигадав.

— Ось як? — понуро мовила старша сестра. — То присядьте…

— Ось принесли… — дістав Орел з польової сумки баночку консервів, півхлібини і загорнені у папір куски цукру-рафінаду. — Ваня так вірив, що зустрінеться з вами.

Орел поставив на стіл ще й пляшку.

— Пом'янете своїх лейтенантів!

— Сідайте і ви, — сказала Дуня. — Я зараз поставлю на