Галка - Павло Федорович Автомонов

— Поки Орел гойдатиметься, піду пошукаю Леоніда, — сказав я командирові.

На лугу, біля стіжка сіна побачив постать. Руки розставлені, з довгого і чомусь зашкарублого пальта стирчала лише голова та трішечки ноги, вгрузлі в сніг.

— Льоню! Це ти?..

— Я… — тремтячим голосом відповів Леонід.

— З першим приземленням тебе! О! Та ти мов курка мокра! — здивувався я, побачивши, що старший лейтенант був справді мокрий з ніг до голови. — Що за придибенція?

— У ручай потрапив! — сказав Леонід і ткнув рукою убік.

Недалечко темніла у кризі ополонка, віддзеркалюючи місяць. Ручай був завширшки два кроки. І Леонід таки умудрився знайти собі Іордань і скупатися!

— Давай швиденько згортати парашут! — сказав я.

— Д-давай… — відповів Леонід, цокаючи зубами.

Коли ми підійшли до своїх, Орел стояв на землі, задерши голову. На сосні залишився парашут і автомат: не той вузол Орел розв'язав перед тим, як по стовбуру спуститися на землю. Про те, що дерево можна було зрубати сокирою, що її з собою захопив Короп, не могло бути й мови. На це навряд чи й вистачить кінець ночі. А навкруг така тиша, що луна від ударів сокири піде далеко-далеко.

Як бути? Леонід мокрий — йому вогню треба, щоб висохнути. Або ж негайно переодягтися. Запасна білизна є. Орлу можна обійтися і без автомата: є пістолет, гранати. Але ж сосна на пагорбі, біля самих луків, і вже завтра парашут якщо й здаля не помітять, то селянин, що прийде по сіно до стіжка, неодмінно побачить білий купол на сосні. Знову не вийшло тихо-крито…

А поки що в лісі стояла тиша. Тільки інколи десь лунав тріск. Мабуть, у гущавині злякався звір: вепр, коза, а може, й лось. У сорок першому в цих краях фронт прокотився з заходу на схід досить швидко і затримався на чотири тижні дише під Лугою, за дві з половиною сотні кілометрів.

— Пора йти звідси, командире! — сказав Короп. — Ти ж знаєш, де ми знаходимося?

— Якщо нас десантували точно, а мені здається, що так, то знаю, — відповів Кудрявий. — Місяць на півдні, а просіка йде строго з півдня на північ. Десь там за два з лишком десятки кілометрів ризьке шосе.

— За правилом, — насторожився Короп, — ми повинні якнайшвидше змитися звідси!

Група пройшла лісовою, добре наїждженою саньми, дорогою углиб лісу. Кудрявий зупинився першим:

— Сліди від гусениць. Погляньте!

Кожен побачив не лише під ногами сліди від тягачів, а й купи спилених, з обрубаними гілками стовбурів, штабелі дров, розкидане то там, то там гілляччя.

— Це ж Сокола з Іваном занесло минулого разу на лісозаготівлі! — пригадав сумний епізод Короп.

— Пілоти не винуваті! Я впевнений, що десантували вони нас точно. По карті пам'ятаю і синю прожилку на луках! — сказав Кудрявий. — То ручай, у якому зміряв глибину наш Льоня. Але…

— Що ти з своїм «але»? — гнівався на командира Короп. — Ноги на плечі і — ходу!

— Ні. Тепер я іншої думки! — вирішив нарешті поділитися своїми сумнівами командир. — Про залишений нами парашут німці вже ранком знатимуть напевне! — він поглянув на місяць, а потім на годинника. — За три-чотири години служба СД, місцеві фашисти-айзсарги принюхуватимуться і шукатимуть наші сліди. — Командир обвів навколо рукою і додав — Шукатимуть нас навкруг сосни, закосиченої парашутом, у радіусі… Не знаю» на скільки кілометрів, але не виключена можливість, що намацають наш слід до ризького шосе і перехоплять. Це в гіршому випадку. В іншому — над нашими головами весь час висітиме дамоклів меч.

— А тут наших слідів не, видко, — нарешті подав голос Орел, збагнувши наміри командира і бажаючи стати його однодумцем, аби зменшити провину перед групою.

— Про сліди від саней, гусениць, людських ніг я і подумав, — сказав Кудрявий. — Залишимося тут, десь під вивернутим з коренем деревом, добудемо решту ночі й переживемо день…

— Це ти що, на честь першого квітня? — здивувався Короп.

— Нехай і так. Не можуть німці подумати, що ми залишилися у кількох стах метрів від сосни, на якій завис парашут.

Довго ніхто не хотів відповідати першим. Сказати тільки: переднювати на лісорозробках! І це, коли вже день більший за ніч.

Короп був за те, щоб іти на північ. Леоніду здавалося байдужим — йти чи залишитися, аби скоріше змінити одежу й нагрітися. Орел був за командирове рішення.

— А ти, Галко?..

— Днюватиме тут! Ходімо шукати підходящу берлогу. А Льоня нехай змінить білизну й одягне німецьку уніформу, щоб не закляк.

Пристанище знайшли у зарослій ще тонкими берізками й сосонками місцині лісу, під поваленою буреломом ялиною. Вивернутий корінь з брилами землі нагадував велета-восьминога, що раптом застиг, задерев'янів, розпустивши свої шупальці в усі боки. До санного сліду було кільканадцять кроків. Зараз же важливо непомітно для стороннього ока дістатися до поваленої ялини. Можна в один слід іти задом наперед, а крайньому накидати понад дорогою гілок і замаскувати той слід. А можна навмисне натоптати від дороги до ялини.

Однак зупинилися на одному сліду…

Лісоруби з'явилися десь о 8-й ранку. Застукали сокири, заспівали пилки, залунала перемовка. Люди говорили латиською і німецькою мовами. Фуркали коні. Туркотіли мотори тягачів. Часом людські голоси лунали так голосно, ніби до нашої ялини вже прямував гурт лісозаготівельників або солдат, що з ними