В океані - Микола Миколайович Панов

— Спасибі, Сергію Микитовичу!

Вона глянула з ніжною вдячністю, хотіла ще щось сказати, але промовчала, поклавши на поручні тонкі змерзлі пальці.

«Ну, говори ж, диваче! — подумав тоді Агєєв, — візьми в руки ці пальці, скажи все, що ти думаєш про неї, про те, що вона найкрасивіша, найкраща дівчина в світі».

— Відверто скажіть, Тетяно Петрівно, — вимовив він уголос. — Не ображаєтесь на мене? Що я тоді нібито запідозрив вас?

— Ви не могли інакше, — задумливо сказала Таня. — І я нікому нічого не мала права сказати… З мене слово взяв майор Людов.

— Мовчання — ограда мудрості, — сказав мимоволі Агєєв.

Вона глянула здивовано.

— Це в капітана Людова приказка така була у воєнний час.

Але Таня думала про інше. Вона почала говорити, дивлячись у хвилясту далину. Розповідала все, що стільки часу таким страшним тягарем лежало на серці.

Це сталося на головній вулиці бази, коли, вийшовши з книжкового колектора, вона поверталася в порт.

На вулицях було багато людей, і, може, вона розминулася б з ним, коли б не зустрілася майже лицем в лице, і, звичайно, впізнала його з першого погляду.

Він ішов діловитою, швидкою ходою — чоловік, перстень якого вона носила завжди. Він був не у військовому, а в цивільному костюмі, що трохи мішкувато сидів на ньому, як сидять речі, куплені готовими. Одну мить вона навіть завагалась. Ще в госпіталі подруги піддразнювали її, говорячи, що в нього таке звичайне, схоже на сотні інших обличчя. Але вона не могла помилитися — надто добре запам'ятала, коли ходила коло нього дні і ночі, і поставу його голови, і особливий рух плечей, і інші непередавані прикмети.

Вона не змогла догнати його відразу. Він повернув у провулок, зайшов у ворота одного з будинків. Побачила тільки, як зачинилися двері під напівтемною аркою воріт.

Вона постукала — спершу дуже тихо. Зсередини ніхто не обзивався. Хотіла піти, але постукала ще раз, сильніше — двері відчинилися. Він стояв на порозі, ледь-ледь нахмурившись, явно не впізнаючи її.

— Пробачте, вам кого?

— Ви не впізнаєте мене? — спитала. Тепер вона переконалася остаточно.

— Дмитре Васильовичу, ви не впізнаєте мене?

Вона часто дихала від швидкого бігу, притисла, певно, руку до грудей. Тоді він, звичайно, побачив перстень. І, побачивши, усміхнувся, — на його обличчі з'явився той м'який, привабливий вираз, який вона так любила.

— Таня? Невже Таня? Заходьте.

Вона ввійшла. Він поспішив зачинити за нею двері. Коли вона вперше відчула щось недобре? Чи тоді, коли, впустивши її в кімнату, в дивну, трохи похмуру кімнату з кричущою обстановкою, він навіть не запропонував їй сісти? Чи коли зрозуміла, що його думки зайняті чимось іншим, що він заклопотаний і схвильований, хоч з усмішкою дивиться на неї, тисне дружньо руку?

— Так, тепер я впізнав вас. Не впізнати дівчину, яка врятувала мені життя!

У нього були пітні, холодні пальці. Скільки разів уявляла собі, як відбудеться ця зустріч, а в житті все вийшло не так. Він усміхався, але якоюсь напруженою посмішкою. Дивився на неї, проте здавалось, її не бачив.

— Як чудово зустріти старого друга… І як шкода, що усе вже в минулому…

Він поспішив сказати це «усе в минулому…». Вона знала, що прийнято розуміти під цими словами. Він так поспішав одкараскатись від неї. Вже тоді вона знайшла б у собі сили піти, не сказавши більше нічого… Але треба було з'ясувати, зрозуміти…

— А я чекала вас, — почула вона свій дуже слабкий, благальний голос.

Серце билося швидше й болючіше. Він стояв, трохи схиливши голову, у великому дзеркалі на стіні відбивалися його прямі плечі і широка, наче залізна, коротко підстрижена потилиця.

— Якщо можете, Таню, простіть… Таке життя…

Потилиця в дзеркалі напружилася, трохи піднялися плечі.

— Зустрів іншу хорошу дівчину. Робота, сім'я. Я радий був побачитися з вами.

Такої образливої, зневажливої посмішки вона ніколи раніше не бачила в нього.

— І коли б я знав, що цей наш фронтовий роман…

— Фронтовий роман?

Її пальці самі по собі розстебнули сумочку. Рвали на клаптики знову й знову маленьку глянцеву карточку, якою так дорожила, всі ці роки носила з собою.

— Ах, це не те, не те… — Знову вона почула свій огидно слабкий, безпомічний голос, його погляд став настороженим, трохи піднялися щетинисті, жовтуваті брови. — Я писала вам і не одержала відповіді. Випадково потрапила у ваше місто після війни. Зайшла до вашої мами…

Вона відчула — тепер він думає тільки про неї, про її слова.

— Ваша мама вважала, що ви загинули в полоні у фашистів… — Залізна потилиця в дзеркалі злегка хитнулася. — Їй написав товариш, який бачив страту її сина. Але я сказала їй, що ви живі. Що зустріла вас уже потім. — Вона примусила себе посміхнутися. — Не могли ж ми зустрітися після вашої смерті?

Він слухав дедалі уважніше, напруженіше. Як забути його обличчя в ці хвилини — обличчя вольової, але дуже втомленої людини, що давно не спала! Він ступнув до неї. Їй здалося — хоче притягти її до себе. Вона відступила.

— Спасибі, Таню, ви праві. Я був негідником, що так довго не писав мамі. Проте я вже відвідав її, тепер вона не відчуває потреби ні в чому.

— Вона вмерла минулого року! — скрикнула Таня, його обличчя смикнулося, посіріло. Отоді-то й пролунав у двері той громовий, шалений стукіт знадвору.

Його рука рвонулася за пазуху. Блиснув пістолет з чорним розтрубом глушителя на стволі — такі пістолети вона бачила тільки в кіно, в гангстерських фільмах. Вона ахнула, але він не відводив погляду од дверей, від складеного папірця, просунутого знадвору під двері.

Він підійшов навшпиньках. Нахилився. Навіть здалека можна було розглядіти рахунок домоуправління в його