У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Середа прихилився до спинки ліжка, довго смоктав сигарету і по паузі почав:

- З'явився в наших краях Протопопов приблизно за півтора року перед війною. Та й не звався він тоді Протопоповим, а "отцем Кирилом".

- Попом був, чи що?

- Вроді б за попа, тільки у сектантів... Я тоді на лісозаводі працював. Заробляв нічого собі. Вже й оженитися було надумав. Молодиця одна, певніше, удова бездітна, у душу запала... Все йшло, як у людей... А потім сумніви всякі почали обсідати. Ви ще молодий, то, може, й не пам'ятаєте останніх років перед війною... Тільки те й чуєш було: Гітлер на ту країну напав, ту загарбав. У газетах і по радіо сповіщали тоді: таке-то місто фашисти розбомбили, таке-то знищили. Ну й пішли між народом чутки, що кінець світові приходить. Де вже тут думати було про одруження. Так у мене на душі чорно було, що навіть з хати виходити не хотілося. До нареченої перестав ходити.

- А вона як?

- Так само, як і я, думала. Тяжкі то були часи!

- Я ті часи трохи пам'ятаю...

- Отож... Ну й пішли між нами, лісорубами, всілякі розмови. Мовляв, що це робиться?.. У мене не те, що товариш, а, просто кажучи, напарник був. Мишко... Відкликав він мене одного разу та й каже: "Знаєш, браток, здибався я з однією людиною, яка геть-чисто все пояснити може... І раду дасть. Хочеш - познайомлю? Він у хаті лісника зупинився, і багато людей до нього сходиться! Підеш?" Я погодився, будь він проклятий, той день! У неділю рушили ми з Мишком до лісника - це кілометрів за вісім від нашого селища. Вийшли вдосвіта і прийшли тільки сонце підбилося. А в хаті лісника вже народу того - ніде курці клюнути.

- І Протопопов між ними?

- Аякже! Спочатку він ніби службу божу правив, а потім почав проповідь казати... Очі до неба, руки підняв, на очах сльози. Ну, просто святий та й годі!.. А говорив він, що рятуйтеся, хто царствія божого прагне, бо кінець світу надходить. Тут жінки голосити почали, декотрі, мов припадочні, попадали, б'ються об підлогу. Я схотів підняти одну, вона поруч стояла, так Мишко сіп за руку. "Не чіпай, то на неї благодать божа находить..." Я теж чомусь сльози витирати став, самі котилися. Зирк на Мишка, а вже й він головою об підлогу б'ється. Розповісти про все, що там коїлось, не можна. Це треба самому побачити...

Скінчилося те... Народ розійшовся. А Мишко мене затримує. "Тобі, - каже, - треба з самим отцем Кирилом поговорити..." Поговорили, щоб мені тоді позакладало!.. Коротше, почав я кожної неділі в хату лісника ходити. І псалми співав, і слізьми вмивався, і головою об підлогу бився... У отця Кирила в Брянську приятель був, теж сектант. Так везу, бувало, ліс у місто, а Кирило і попросить до його приятеля завернути, згорток якийсь передати, а той і собі пересилає то листа, то книжечки... Про одруження й думати я забув. Де вже там одружуватися, коли кінець світу...

Звістку про війну я так і сприйняв, як початок кінця. І не я один. Кинулись ми до отця Кирила, а він нас ще більше в цій, думці утвердив. "То, - мовить, - кара божа насувається. Прийміть їі з покорою і радістю в серцях ваших. Не опирайтеся і не воюйте..." Мене при собі лишив - він тоді у землянку для безпеки перейшов. Багато сектантів тоді землянки в лісі повикопували і переховувались. Та хтось, мабуть, виказав. Облаву вчинили і захопили нас чоловік з п'ятнадцять. І під суд! Дезертири ж... Просидів я в тюрмі, аж доки німці не наблизилися. Потім, скориставшися з паніки, втік, у лісі переховувався, а вже коли німці прийшли, до міста подався.

І знаєте, кого я першим там побачив? Отця Кирила! На машині! Я як кинусь до неї, як загукаю. Почув-таки, зупинив авто. Бачу, поруч нього німецький офіцер... придивився і мало не ойкнув: то був отой приятель Кирила з Брянська, якому я згортки возив... Розпитався мене Кирило, написав записку: "От за цією адресою завтра ранком прийдеш". І грошей трохи дав... Пішов я - бодай ноги мені повсихали! - і... став шофером начальника поліції.

Середа замовк і чомусь заплющив очі. Сомов не порушував мовчанки, він здогадувався, що, почавши сповідь, Середа їі неодмінно закінчить. Йому треба виговоритися.

І справді, ще раз запаливши, Середа повів далі:

- Отож, став я шофером начальника поліції Юхима Протопопова. Так тепер отець Кирило звався... святий та божий! Бачили б ви, що він виробляв!

- І ви увесь час були з ним?

Середа ствердно кивнув головою.

- Не було мені вороття! Напоїть, бувало, цей гад і каже: "Нам тепер один порятунок - кінця війни треба чекати. Тоді від німців нагороду матимемо. А зараз треба їі заслужувати..."

- І заслужували?

- Не питай! Більше нічого не скажу! Аж тіпає мене, коли згадаю, що він чинив. На сумлінні у нього не десяток - де там! - може, й не одна сотня людей... Наче вовк скажений, лютував... А потім до армії Власова переметнувся. І мене забрав.

- Чому ж ви не відмовилися?

- Бо злочини нас пов'язали, - сердито кинув Середа і замовк. Чи то тому, що вже виговорився, чи то тому, що до казарми знову зайшов Домантович.

- Програлись, мабуть, за підмогою прийшли? - запитав Сомов, побачивши, як Домантович порпається в своєму чемодані, щось шукаючи.

- Та щось не щастить, - неохоче буркнув Домантович, і вже від дверей гукнув:-А ти, Середа, чому скис? Мо', підемо зіграємо? Та й записатися ще не пізно!

- Кому життя набридло, хай записується, а я ще пожити