Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

– А коли так, генерале, то не бачу сенсу тут залишатися. Якщо вони підстерегли Оматлу, то, звісно, вони переважають кількісно і здобудуть перемогу. Нам немає потреби тут залишатися.

– Так, мабуть, уже сюди ніхто не прийде. Гадаю, ми можемо повернутися в форт.

Здається, вони ще вагалися й не знали, як ліпше вчинити. Я зрозумів, що обидва генерали вирішували, чи зручно їм полишити розпочату справу і піти.

– А як вони прийдуть…

І тут я взяв на себе сміливість втрутитися.

– Генерале, – запропонував я, – з вашого дозволу, я можу залишитися тут. Якщо вони прийдуть, я негайно повернуся в форт і дам вам знати.

Годі було навіть придумати щось приємніше для обох генералів. Мою пропозицію миттю прийняли, і двійко героїв зникли у пітьмі. Я ж залишився сам. Та незабаром мені довелося пошкодувати про свою необачну шляхетність. Не встигли генерали дійти до форту, як усе стихло і тишу пронизав вигук: «Кахакуіне!» – переможний клич семінолів.

Я ще прислухався до цих різких криків, як раптом кілька індіанців вискочили з кущів і оточили мене. Навіть при слабкому світлі зірок я міг розрізнити блискучі леза, рушниці, пістолети і томагавки. А ще я чув дзвін сталевих клинків. Індіанці напали на мене мовчки – поблизу ж бо розташовувався форт.

Я закричав, і мене оглушили ударом, від якого я знепритомнів.

Коли я прийшов до тями, то побачив, що мене оточують індіанці. Але тепер вони не погрожували мені, а, навпаки, хотіли допомогти. Моя голова лежала на колінах в одного з них, а ще хтось намагався зупинити кров, що сочилася з рани на скроні. Я бачив воїнів, які співчутливо дивилися на мене. Мабуть, їм хотілося, щоб я якнайшвидше опритомнів. Я дуже здивувався з того, адже був упевнений, що вони збираються мене вбити. Після удару томагавком я подумав, що мені кінець. Саме так думають раптово оглушені ударом по голові. Приємно було усвідомлювати, що я ще живий і тільки легко поранений і що люди, які оточують мене, не намагаються завдати шкоди.

Індіанці тихо перемовлялися між собою, міркуючи про те, чи смертельна моя рана. Було очевидно, що вони дуже раділи, що не вбили мене.

– Ми пролили твою кров, але рана не смертельна, – сказав один із них, звертаючись до мене своєю рідною мовою.

– Це я завдав тобі удару. Було темно. Друг Сонця, Що Сходить, ми не впізнали тебе! Ми думали, що ти ятікаклуко[64]. Ми думали, що застанемо його тут, і хотіли пролити його кров. Він був тут. Куди він пішов?

Я вказав на форт.

– Хулвак! – одночасно вигукнули кілька індіанців. Я одразу ж збагнув, що вони дуже розчарувалися. Якийсь час вони радилися між собою, а потім індіанець, який заговорив першим, знову звернувся до мене:

– Друг Сонця, Що Сходить, нічого не бійся. Ми не чіпатимемо тебе, але ти повинен піти з нами до вождів. Це недалеко. Ходімо!

Я звівся на ноги. Можливо, якби я зробив над собою надзусилля, то зумів би втекти від них, та ця спроба могла мені коштувати життя. Крім того, заспокоювала ввічливість моїх супротивників. Я відчував, що не варто їх боятися, а тому без вагання пішов за ними.

Індіанці вишикувалися по одному ланцюжком, мене розмістили десь посередині, і ми попрямували до лісу. Здалося, що ми йшли в напрямку, де нещодавно відбулася битва. Тепер довкола було тихо. При світлі місяця я впізнав індіанців, яких бачив раніше на раді. Це були воїни племені мікосукі, прихильники Оцеоли. Я зрозумів, що він і був одним із вождів, до яких мене вели. Мої припущення справдилися. Незабаром ми вийшли на галявину, де розташувалося із сотню індіанських воїнів. Я побачив кількох вождів, серед них був і Оцеола.

Усе довкола багряніло від крові – видовище воістину жаске. Повсюди лежали трупи; на них запеклася свіжа кров, вираз жаху застиг в очах. Люди лежали в тих позах, у яких їх застала смерть. Скальпель уже закінчив свою страшну роботу: на скронях виднілися малиново-червоні рубці, що вінцем облямовували черепи, позбавлені волосся. Поміж убитих ходили індіанці зі свіжими скальпами в руках. У декого скальпи теліпалися на дулах рушниць. Нічого надприродного тут не відбулося. Все було зрозуміло. Полеглі воїни належали до племен зрадників-прихильників Луста Гаджа і Оматли. За угодою з агентом вожді-зрадники вийшли з форту Брук у супроводі обраної свити. Про їхній план довідалися патріоти. Зрадників вистежили, напали на них по дорозі і здолали після короткої сутички. Більшість полягла, лише небагатьом на чолі з вождем Луста Гаджем вдалося втекти. Оматла та ще кілька потрапили в полон і були поки що живі. Їх не вбили відразу тільки для того, аби стратити привселюдно.

Бранців міцно прив’язали до дерев. Серед них і того, хто милістю агента Томпсона був возведений у сан короля семінолів. Однак його піддані не виявляли до нього знаків поваги. Біля нього юрмилися воїни, які прагнули виступити в ролі царевбивці, та вожді утримували їх від насильства, бажаючи судити Оматлу за звичаями і законами свого народу. Коли ми прибули, вони якраз вершили цей суд і радилися між собою. Один із воїнів, що захопили мене в полон, повідомив про наше прибуття. Я помітив розчарування на обличчях вождів. Стало зрозуміло, що я не той полонений, який потрібен їм. Тому на мене не звернули уваги, і я міг робити, що хотів.

Судді виконали свій обов’язок. Довго не сперечалися, бо всі й так добре знали, що Оматла – зрадник. Звичайно, його визнали винним, і він повинен був заплатити життям за свої злочини. Вирок оголосили привселюдно: зрадник повинен померти! Постало питання, хто буде катом. Охочих знайшлося багато, бо, за індіанською мораллю, покарати зрадника – справа честі. Отже, шукати ката не було потреби. Пролунали гучні голоси охочих, однак рада вождів відхилила їхні послуги. Таку справу треба було вирішувати голосуванням.

Усі знали клятву, яку дав Оцеола. Його прихильники хотіли, щоб він її виконав, тому й обрали його одностайно, і Оцеола прийняв це як належне. З ножем у руці підійшов він до зв’язаного бранця. Всі прагнули побачити фатальний удар. Мене також потягла якась невідома сила подивитися на дійство. Ми стояли затамувавши подих, чекаючи, що от-от ніж встромиться у серце зрадника. Ми бачили, як Оцеола звів руку, щоб завдати удару, але не бачили