Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

– У них є, – говорив він, – цей клятий кущ, який вони називають «конті». Він росте по всьому болоту. У деяких місцях він товстий, як цукрова тростина. Він годиться для їжі, а крім того, індіанці роблять з нього напій конте. Дубові жолуді – теж непогана їжа, особливо якщо їх добре підсмажити в золі. Їх можна зібрати дуже багато – сотні бушелів[63]. Ще є пальмова капуста, яка заміняє їм зелень. А щодо м’яса – тут нате їм і олені, і ведмеді гризлі… А в болотах є алігатори і багато всякої іншої живності, не кажучи вже про черепах, індичок, білок, змій і щурів! Чорти б ухопили цих червоношкірих! Вони можуть жерти що хочете – від птиці до тхора. Що, не вірите, хлопці? Ці індіанці в болотах не помруть з голоду, як ви собі надумали. Вони триматимуться зубами й кігтями, доки в цьому проклятому болоті є хоч щось їстівне. Ось що вони робитимуть!

Ця мудра промова справила сильне враження на слухачів. Виявляється, ненависний ворог не такий уже й безпорадний, як вони гадали спочатку. Добровольців не можна було вести в строгому військовому порядку Спершу були спроби, та невдовзі офіцерам довелося відмовитися від цієї ідеї. Учасники загону особливо молодь, раз у раз порушували правила, заглиблювалися в ліс, сподіваючись уполювати оленя або індичку, що мелькнула в кущах, або в тиші і на самоті прикластися до заповітної фляжки.

Переконування було марне, а суворе зауваження часто викликало лише зухвалу відповідь. Сержант Гікмен був страшенно обурений поведінкою добровольців.

– Хлопчаки! – вигукував він. – Кляті молокососи, нехай вони тільки спробують! Нехай мене зжере алігатор, якщо вони не навчаться потім поводитися по-іншому! Я готовий закласти свою кобилу проти будь-якого жеребця в роті, що декого з вас скальпують ще до заходу сонця! Присягаюся честю!

Ніхто не ризикнув побитися з ним об заклад, але зрештою його слова виявилися пророчими. Один молодий плантатор, уявляючи, що він у цілковитій безпеці, як на своїй цукровій плантації, надумав погнатися за оленем і відбився від загону. Не минуло й п’яти хвилин, як у лісі пролунали два постріли, і з кущів вибіг кінь без вершника. Загін зупинився. Група добровольців попрямувала туди, звідки всі чули постріли, але жодних слідів ворога виявити не вдалося, знайшли лише тіло молодого плантатора, прострелене двома кулями. Це стало уроком – хоча і важким – для всіх його товаришів, і тепер ніхто вже не намагався полювати на оленів.

Убитого поховали на тому місці, де його знайшли, а потім загін, на превелике полегшення офіцерів, строєм продовжував похід і без особливих пригод прибув у форт Кінг перед заходом сонця.

За винятком однієї короткої години, у форту Кінг у мене не було жодного приємного спогаду. За моєї відсутності сюди прибуло кілька нових офіцерів, але серед них не знайшлося жодного, з ким варто познайомитися. У форту стало ще тісніше. Влаштуватися було нелегко; маркітанти і торговці швидко збагачувалися. Складалось враження, що таланить лишень їм та ще квартирмейстеру, комісару і торговцю худобою.

«Красунчик» Скотт усе ще значився ад’ютантом і виглядав, як нова копійка. Та мені було байдуже до нього. Щойно я сюди прибув, то одразу ж приступив до виконання обов’язків, і не вельми приємних. Я не мав навіть часу відпочити після тривало переходу, не встиг змахнути дорожній пил, як мене одразу ж викликали до генерала. З якого дива така гарячка? Може, він дізнався щось про дуелі? Може, спливли на поверхню мої старі грішки? Коли я йшов до генерала, то мав на душі неспокій. Та виявилося, що даремно я хвилювався за минуле. Дізнавшись, із якої причини мене викликав генерал, я навіть пошкодував, що це не догана.

Генерал розмовляв з агентом. Виявляється, вони запланували ще одну зустріч з Оматлою і Чорною Глиною, тож потребували моїх послуг перекладача. Нарада відбувалася за моєї присутності: обговорювали план спільних дій урядових військ і дружніх індіанців. Останні, як союзники, повинні були виступати проти своїх одноплемінників, які засіли в болотах річки Амазури. Ніхто не міг визначити точного їх місцеперебування, але вони сподівалися довідатися це з допомогою дружніх вождів і розвідників. Уже почалися розшуки. Про зустріч домовилися заздалегідь. Вожді зі своїми племенами влаштувалися у форту Брук. Потай вони мали прибути до озера в лісі і там зустрітися з агентом і генералом. Побачення призначили на той самий вечір, із настанням темряви, аби уникнути цікавих очей зрадників. Коли сіло денне світило, стало досить темно, адже місяць перебував у третій чверті, тож одразу після заходу сонця його ще не було на небі. Із настанням сутінків генерал, агент і перекладач вийшли з форту. Вождів на призначеному місці не було, що нас вкрай здивувало. Зазвичай індіанці дуже пунктуальні.

– Що їх могло затримати? – раз по раз запитували один в одного генерал і агент.

Відповідь не змусила себе довго чекати. Здалеку з нічним вітерцем до нас долинув звук пострілів – різкий тріск рушниць і пістолетів. Ми почули пронизливий військовий клич «Іо-хо-єхі!», що долинав із лісових нетрів. Усі зрозуміли, що там зав’язався бій. Це не був маневр для відволікання уваги супротивника або помилкова тривога, щоб виманити солдатів з форту чи залякати вартового. Різкі дикі вигуки свідчили, що в лісі проливається людська кров. Мої супутники не знали, що й думати. Я помітив, що обидва вони не вельми вирізнялися мужністю. Втім, це й не потрібно для того, щоб стати генералом. Під час воєнних дій мені часто доводилося спостерігати, як американські офіцери і генерали ховалися за дерево або уламок стіни. Один із них, якого згодом обрали вождем двадцяти-мільйонного народу, під час чергової сутички сховався у придорожній канаві, рятуючись од випадкових пострілів, у той час як його загін за півмилі від нього вів відчайдушний бій під проводом молодшого лейтенанта. Та навіщо я тут про це згадую? Світ знає чимало таких героїв.

– Чорт, це вони! – вигукнув агент. – Їх підстерегли, на них напали. Імовірно, це мерзотник Пауел!

– Схоже на те, – відповів генерал. Він, певне, мав міцніші нерви, тож і говорив спокійніше. – Так, це, мабуть, вони. У тому напрямку немає наших військ – жодного білого