Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

не виходило – у форту Кінг залишалося надто мало людей. Ми знали, що індіанці добре озброєні. Їхні сліди часто знаходили поблизу укріплення. Тепер було небезпечно виходити на полювання чи просто прогулюватися в навколишніх лісах. Я помітив, що агент став дуже обережний. Він рідко виходив за огорожу форту, а за лінією караулів не з’являвся ніколи. Щоразу, коли він дивився на ліси і далекі савани, його обличчя набувало заклопотаного виразу, ніби Томпсона мучило передчуття небезпеки. Це було після смерті зрадника-вождя. Агент не забув погрозу Оцеоли вбити Оматлу і, можливо, навіть розумів, що клятва вождя стосувалась і його самого. Імовірно, він передчував свою долю.

Настало Різдво. У цей час, хоч би де ти був: серед крижаних айсбергів півночі, у жарких тропічних рівнинах, на облавку корабля, у фортеці, навіть у в’язниці – однак хочеться провести свято якомога веселіше. І в нашому форті, як і всюди, справляли Різдво. Солдатів звільнили від навчальних занять, і тільки вартові несли дозорну службу. У ці дні щоденний раціон харчування був збільшений, і меню намагалися зробити якомога різноманітнішим. Різдвяний тиждень видався веселий.

Зазвичай в американській армії маркітантом стає шукач пригод, який щедро надає кредит офіцерам і позичає їм гроші. Під час свят і бенкетів він стає їхнім застільним товаришем. Саме таким був і маркітант форту Кінг.

Одного різдвяного дня він вирішив пригостити нас розкішним обідом – у форту ніхто не спромігся б улаштувати такий банкет. Запросили всіх офіцерів, серед них найпочеснішим гостем був агент. Банкет влаштували в будинку маркітанта, що стояв за огорожею форту, за сто ярдів, на краю лісу. Бенкет завершився надвечір. Більшість офіцерів вирішила повернутися в форт і там продовжити гуляння.

Агент і чоловік десятеро гостей – офіцерів та цивільних – ще трохи затрималися, аби розпити пляшечку-другу під гостинним дахом маркітанта. Я ж разом з іншими офіцерами повернувся у форт. Тільки-но ми сіли за стіл, як раптом з подивом почули шум і добре знайомий звук – різку рушничну пальбу. За пострілами до нас долинули дикі вигуки – бойовий клич індіанців. Ми відразу збагнули, що означають ці звуки – імовірно, ворог напав на форт. Швидко озброївшись, повискакували з казарми і тільки тоді здогадалися, що напали не на форт, а на будинок маркітанта. Його оточила юрба індіанців у повному бойовому розфарбуванні, з пір’ям у волоссі і військових нарядах. Вони здіймали зброю вгору і видавали пронизливий крик: «Іо-хо-єхі!». Час від часу лунали окремі постріли, і фатальна куля наздоганяла жертву, що марно намагалася врятуватися. Ворота форту були настіж розкриті, і солдати, що гуляли за частоколом, з криками жаху забігали у фортецю. Вартові пробували відкрити вогонь, але відстань до будинку маркітанта була завелика, і жодна куля не влучила в індіанців. Артилеристи кинулися було до знарядь, та з’ясувалося, що стайні, розташовані між фортом і будинком маркітанта, служили надійним укриттям для ворога. Раптово крики змовкли, і натовп смаглявих воїнів кинувся до лісу. За кілька секунд вони сховалися в гущавині, наче за помахом чарівної палички зникли з наших очей.

Аж нарешті нерозторопний комендант форту спромігся зібрати свій гарнізон і наважився на вилазку.

Коли ми підійшли до будинку маркітанта, то побачили страшну картину Сам господар, двоє молодих офіцерів, кілька солдатів і цивільних лежали на підлозі мертві, їхні тіла були геть зранені. Тут ми й побачили труп агента. Він лежав горілиць, у розірваному закривавленому мундирі, на обличчі запеклася кров. Шістнадцять куль пробили його тіло, а найстрашніша рана зяяла на грудях зліва – йому встромили ножа в серце. Я здогадався б, хто завдав цієї рани, навіть якби в будинку не знайшлося живого свідка. Та свідок був. Негритянка-куховарка, яка сховалася за шафу і тільки тепер вийшла з укриття. Вона спостерігала різанину, упізнала Оцеолу і бачила, як він ударив агента ножем.

Так Оцеола дотримав слова. Після короткої наради вирішили розпочати погоню, вживши всіх запобіжних заходів. Проте, як і минулого разу, це було марно: ми навіть не виявили слідів ворога.

Розділ LXV
Розгром Дейда

Хай який сумний був фінал різдвяних свят, невдовзі до форту Кінг надійшла ще сумніша звістка. Ми почули про подію, яку згодом назвали «Розгром Дейда». Цю звістку приніс посланець від дружніх нам індіанських племен. Вона так приголомшила нас, що спершу в це ніхто навіть не міг повірити. Та згодом прийшли інші індіанці і підтвердили слова першого посланця. Подія була такою трагічною, що здавалася сумнівною і неправдоподібною. Та попри романтичне забарвлення ця історія виявилася правдивою – правдивою за своїми кривавими наслідкам, правдивою в усіх подробицях. Почалася справжня війна. Їй передувала вельми незвичайна сутичка – і за характером, і за наслідками. Варто, мабуть, детальніше розповісти про цю битву.

Якось я вже згадував, що один із офіцерів армії Сполучених Штатів Америки хвалькувато заявив, ніби він «пройде через усю землю семінолів з одним лише сержантом замість конвою». Цим офіцером був майор Дейд. Так уже сталося, що саме йому випала нагода показати свою військову доблесть, хоча під його командуванням був не лише один сержант. Однак на ділі вийшло не так, як він розпатякав своїм хвалькуватим язиком. Аби зрозуміти, як саме сталася ця нещаслива подія, варто ознайомитися з картою місцевості.

На західному березі півострова Флорида є бухта, яку індіанці називають Тампа, а іспанці – Еспіріту Санто.

Поблизу неї англійці колись побудували форт Брук. Ця фортеця подібна до форту Кінг і стоїть на дев’яносто миль південніше від нього.

Форт Брук був другим військовим укріпленням, зведеним поблизу індіанської резервації. У ньому зосереджувалися війська і боєприпаси. Він також служив переправним пунктом для військ, що прибували з портів Мексиканської затоки.

До початку воєнних дій у форту Брук базувалося зо дві сотні солдатів, здебільшого артилеристів. Піхоти було небагато.

Невдовзі після безплідної наради у форту Кінг ці війська (точніше, їх частина) за наказом генерала Клінча мали приєднатися до головного корпусу. Виконуючи цей наказ, сто солдатів з відповідною кількістю офіцерів рушили до форту Кінг. Загоном командував майор Дейд.

У святвечір перед Різдвом 1835 року загін виступив з форту Брук у піднесеному настрої, сподіваючись отримати переможні лаври у битвах з противником. Солдати гадали, що братимуть участь у першій бойовій сутичці в цій війні, а тому перемога принесе їм більшу славу. Про поразку вони навіть не думали.

Майоріли знамена, хвацько били барабани, гриміли фанфари і труби. Під супровід гарматного салюту і схвальні вигуки товаришів загін вирушив у похід – фатальний