Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

– То ви знаєте, що там сталося?

– Звичайно, я знаю кожен їхній підлий крок. Це була найогидніша справа, учинена білою людиною, яка до того ж називає себе джентльменом. Сатаною присягаюсь, так воно і є!

На моє прохання Гікмен докладно розповів усі подробиці пограбування нещасної родини. Я дізнався, що Пауели покинули свою плантацію аж ніяк не добровільно. Для нещасної вдови переселення в чужі місця було найважчим випробуванням у її житті. Річ не лише в тому, що ця садиба вважалася кращою у всій окрузі, з нею були пов’язані всі світлі спогади про щасливе життя, про добро чоловіка… І тільки невблаганний закон в особі шерифа з кийком міг змусити її покинути рідні місця. Гікмену довелося бути свідком цієї сцени. Він описав її простими, але проникливими словами. Розповів мені, як неохоче і з яким сумом уся родина розлучалася зі своєю рідною домівкою. Він чув обурені закиди сина, бачив сльози і благання матері й дочки, чув, як нещасна вдова пропонувала все, що в неї залишилося, – свої особисті речі, навіть коштовності – подарунки її покійного чоловіка, тільки б негідники дозволили їй залишитися під священним покровом будинку, де вона прожила стільки щасливих років.

Та марно вона благала. Безжальні переслідувачі не знали співчуття, і вдову вигнали з її будинку. Про все це старий мисливець говорив схвильовано. Хоча зовнішність його була непривабливою, а мова простою, та він мав чуйне серце і терпіти не міг несправедливості. Він неприязно ставився до всіх, хто брав участь у цій злочинній справі, і від усієї душі ненавидів Рінгольдів. Його розповідь про біди, що спіткали родину Оцеоли, мене дуже обурила і збудила колишнє тепле почуття до молодого Пауела.

Ми з Гікменом від’їхали трохи вбік, аби спокійно порозмовляти. Очевидно, старий мисливець дуже хотів виговоритися. Я очікував, що він повідомить мені нові цікаві подробиці. Я був певен, що він відданий нашій родині, а сам я вже мало не зважився довіритися йому і розповісти про свої негаразди. Гікмен був простою людиною, але мав за плечима чималий життєвий досвід, тож кращого порадника годі шукати. Та й мисливець не завжди жив серед алігаторів. Він багато чого зазнав. Я сміливо міг розраховувати на його відданість і цілком довіритися його досвіду та мудрості. Переконаний в цьому, я охоче поділився б із ним таємницею, яка важким каменем лежала у мене на серці, або принаймні відкрив би йому хоча б частину цієї таємниці, якби не думав, що він уже дещо знає про це.

Я був упевнений, що Гікмену відомо про воскресіння з мертвих Жовтого Джека. Він і раніше натякав мені, що сумнівається в загибелі мулата. Але я думав не про мулата, а про задуми Аренса Рінгольда. Можливо, Гікмен щось знає і про них? Я зауважив, що, коли мова зайшла про мулата і відразу ж прозвучали імена Спенса та Вільямса, старий мисливець якось виразно подивився на мене, ніби хотів повідомити щось про цих негідників. Я вже збирався відкрити Гікмену свою таємницю, як раптом почув кінський тупіт. Придивившись пильніше, побачив вершника, який мчав берегом річки з такою швидкістю, ніби брав участь в перегонах. Кінь був білий, а вершник чорний; я відразу здогадався, що це Джек. Я вийшов з-за дерев, щоб він побачив мене і не помчав до церкви, яка стояла трохи віддалік. Коли Джек наблизився, я гукнув його; він почув і, різко повернувши коня, попрямував до нас. Очевидно, Джек приїхав з якимось дорученням, але в присутності Гікмена він соромився говорити і шепнув мені те, що я і очікував почути: «Приїхав Аренс Рінгольд! І цей клятий чорномазий тут як тут, маса Джордже!» – саме ці слова мені прошепотів на вухо Джек. Вислухавши цю звістку, я постарався не виказувати свого обурення. Мені зовсім не хотілося, щоб Гікмен дізнався або навіть міг запідозрити, ніби в нас у будинку сталося щось надзвичайне. Відпустивши негра додому, я повернувся з мисливцем до загону добровольців, потім постарався непомітно відстати від Гікмена і загубитися в натовпі. Тоді я відв’язав коня і, не сказавши нікому жодного слова, навіть Галахеру, скочив у сідло і швидко виїхав.

Я поскакав не прямою дорогою, що вела до нашої плантації, а вирішив зробити невеликий гак через ліс. Зробив це для того, щоб ввести в оману старого Гікмена і всіх інших, хто міг би помітити прибуття гінця. Якби я поїхав із Джеком, вони могли б здогадатися, що вдома у мене не все гаразд. Я залишився на якийсь час про людське око, щоб цікаві думали, що я поїхав не додому, а зовсім в іншому напрямку. Пробравшись через кущі, я виїхав на головну дорогу, що йде уздовж ріки, а потім, пришпоривши коня, поскакав таким галопом, наче вирішувалося питання про моє життя чи смерть. Я мчав з такою швидкістю тому, що хотів дістатися дому раніше за таємничого відвідувача – бажаного гостя матері і сестри. Я мав серйозні підстави ненавидіти Рінгольда, але не мав жодного кривавого плану. Я не збирався вбивати його, хоча це був би правильний спосіб позбутися підлого і небезпечного негідника. У цю мить, збентежений розповіддю Гікмена про жорстокість Рінгольда, я міг би знищити його без страху і докорів сумління. Та хоч я й кипів од люті, все ж не втратив здорового глузду. Розсудливість – звичайний інстинкт самозбереження – ще не покинула мене, і я не збирався розіграти останній акт трагедії про життя Самсона[62]. Я мав більш практичний план дій. Він полягав у тому, щоб по змозі непомітно пробратися до будинку, несподівано увійти до вітальні, де напевно сидів гість, заскочити зненацька його і хазяїв, зажадати від усіх трьох пояснення й остаточно розібратися в цій таємничій плутанині наших сімейних стосунків. Я повинен віч-на-віч поговорити з матір’ю, сестрою та її залицяльником і змусити всіх трьох у всьому зізнатися.

«Так! – казав я сам собі, боляче пришпорюючи коня, – так, вони повинні у всьому зізнатися! Кожен з них і всі разом, або…» Я не міг вирішити, що ж мені робити з матір’ю і сестрою. Втім, темні замисли, що спалахнули на попелі згасаючої синівської і братерської любові, зміями стискали моє серце. Якщо ж Рінгольд відмовиться сказати правду, я відшмагаю