Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук
Рипнули двері, зайшов якийсь незнайомий.
Крамар продав йому пачку сигарет, машинально відрахував решту, а сам усе дивився на п'ятимарковик, що лежав окремо на краю стола. Нарешті зважився, одягнув стареньке пальто і почвалав під дрібним дощиком до поліцейської дільниці.
Він ішов, зігнувшись і заклавши руки в кишені пальта. Двома пальцями тримав злощасну монету, тримав обережно, наче міг розплющити, і вона неприємно холодила пальці, хоч долоня спітніла. Нараз зупинивсь і роззирнувся навсебіч. А якщо викинути — он урна для сміття, непомітно викинути, і кінці у воду… Він може повернутися зараз до своєї теплої затишної крамниці й знову зустрічати усмішками постійних покупців, обмінюватися новинами, а монета, крім неприємностей, нічого не принесе.
Крамар стиснув п'ятимарковик пальцями. Напевно, в монеті криється якась важлива таємниця, і він хоче якось прилучитися до неї.
А якщо запідозрять його?
Зупинився, злякавшись. Так, його можуть запідозрити, і тоді буде зле. А попереду ще одна урна…
І все ж він проминув її: порядок є порядок, і кожен громадянин повинен підтримувати його.
Поліцейський чиновник, побачивши монету і плівку в ній, одразу почав кудись дзвонити по телефону. Поклавши трубку, втупився в крамаря злякано, наче сиділа перед ним не літня сумирна людина, а озброєний злочинець.
— То я можу бути вільний? — запитав старий. — Я ж кажу, що знайшов цей п'ятимарковик серед виручки й приніс вам. Ось і все…
— Сидіть, пане Вейст, — зупинив його інспектор. — Ви вчинили правильно, але потрібні деякі деталі, і з вами хочуть поговорити.
— Але ж я нічого не знаю.
— Так… так… — у тоні інспектора з'явилися неприродно ласкаві інтонації. — Звичайно, та все ж я дуже прошу затриматись.
За чверть години двоє в цивільному нечутно зайшли до кімнати, і поліцейський інспектор підвівся з-за столу. Він показав їм монету — нахилилися, розглядаючи її, потім почали розглядати в лупу плівку, а Вейст застиг у своєму кутку, трохи ображений, що на нього не звертають уваги.
Нарешті один з прибульців обернувся до нього, зміряв важким поглядом.
— Ти знайшов? — запитав, хоч і так усе було ясно.
— Так, насмілюся доповісти, це я… — Старому знову стало лячно, та другий у цивільному, огрузькуватий і лисуватий, заступив першого й мовив приязно:
— Добре зробили, пане Вейст, це справжній патріотичний вчинок.
Старий підхопився, викинув руку.
— Хайль Гітлер!
— Поїдеш з нами, — приязно поплескав його по плечу огрузькуватий.
— Але ж моя торгівля…
— Твоя торгівля нічого не варта.
Високий підштовхнув Вейста до дверей — справджувалися крамареві передчуття: нічого втішного ця монета не принесе йому.
В приміщенні на Принц-Альбрехтштрасе його посадили на стілець із зручною спинкою. Високий кудись зник, а огрузькуватий вмостився навпроти й запропонував старому сигарету.
Вейст відмовився. Він лише торгує сигаретами, а сам не палить, він не терпить тютюнового диму.
— Облиште! — застережливо підвів руку огрузькуватий. — Колись ми поговоримо з вами на цю тему, а тепер пригадайте, від кого одержали п'ятимарковик?
Крамар задумався. Він виявив у касі чотири монети по п'ять марок, отже, вже четверо… Але ж він міг дати решту срібними п'ятимарковиками. Так і сказав огрузькуватому.
— Пригадайте хоча б чотирьох.
Крамар наморщив чоло. Пам'ятав точно, що вранці до нього зайшов офіцер, здається, гауптман, і дав дві металеві монети по п'ять марок.
— Раніше його не бачили? — запитав огрузькуватий.
— Ні, він зайшов до мене вперше.
— Пригадайте зовнішність.
— Молодий… років тридцяти… середнього зросту… — Вейст заплющив очі. — Ага, — зрадів, пригадавши, як офіцер переходив вулицю перед його вітриною. — Трохи шкутильгає.
Гестапівець схвально поплескав старого по коліну.
— У вас гарна пам'ять, пане Вейст. Отже, це перший, а ще?
Крамар заплющив очі: це допомагало йому зосередитись. Згадав, як нетерпляче стукав монетою об прилавок листоноша Рудке. Він тримав п'ятимарковик двома пальцями своєї єдиної лівої руки. Вейст ще хотів розпитати його про новини, та Рудке поспішав: сказав, що несе комусь телеграму.
— Чудово, — схвалив огрузькуватий, записавши. — Ну, а третій?
Старий похитав головою — ні, він більше не пам'ятає.
Гестапівець нахилився до нього і, все ще приязно посміхаючись, сильно вдарив по щоці.
— Я тобі вставлю клепку, старий дурню! Ну, пригадуй швидше!
Вейст відкинувся на спинку стільця, закліпав очима. Ляпас справді освіжив його пам'ять, і він пригадав, як перед обідом до крамниці завітав монтер Граупель. І як він міг забути про це?
Скоцюрбився на стільці, подивився на огрузькуватого жалібно.
— Пробачте, я згадав ще одного: мій давній клієнт монтер Граупель.
— Ну, ось бачиш, — розплився в усмішці гестапівець, — ми з тобою скоро станем друзями. Ще?..
— Все! — твердо відповів Вейст.
— Але ж ти сам казав, що давав здачу срібними монетами.
— Я точно згадав: п'ятимарковиками здачу не давав. Розумієте, у мене два відділення в шухляді. Ліворуч — паперові гроші, праворуч — металеві. Але я звідти брав лише дріб'язок, прошу вірити мені, тільки дріб'язок…
Добре, — полагіднішав гестапівець, — зачекаєш у коридорі.
— Але ж у мене справи…
Та огрузькуватий вже не слухав його, махнув рукою, щоб вивели. Давши наказ одразу знайти листоношу Рудке й монтера Граупеля, перейшов до суміжної кімнати.
— Вибили у нього щось? — запитав високий. — І знаєте що, оберштурмбанфюрер, повірте мені: ця історія наробить шелесту. На плівці
