Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Багаття освітлювали лише малу частину долини, тому апачі не могли бачити справжньої кількості своїх супротивників. Команчі все ще стояли колом, відбиваючи шалений натиск нападників, але потім під ударами апачів розділилися на окремі групи і відчайдушно билися далі. З усіх боків гриміли постріли, зі свистом летіли списи і стріли, і все це пекло довершували сплетені у смертельній сутичці смагляві тіла і несамовите виття.
Серед апачів виділявся їхній ватажок, який був у самій гущі бою з рушницею в одній руці і томагавком в іншій. Його обличчя не було розфарбоване, і ніщо не вказувало на звання вождя, але ми відразу зрозуміли, що це Віннету. Білий Бобер теж упізнав його.
— Віннету! — вигукнув він. — Нарешті я зустрів тебе! Твій скальп стане моїм!
Вождь команчів кинувся до свого смертельного ворога, тіла зімкнулися за його спиною, і ми втратили його з поля зору.
— Що робити? — запитав я вестмена. — Команчів набагато більше, і якщо апачі вчасно не відступлять, їх переб’ють усіх до одного. Треба виручати Віннету!
З цими словами я хотів кинутися в гущавину сутички, але Вірна Смерть вхопив мене за руку і втримав.
— Чи ви розуму позбулися, сер! Ви курили з команчами люльку миру і не можете стати на бік їхніх ворогів. Віннету занадто розумний і досвідчений, щоб потребувати допомоги ґрінгорна! Ви чуєте?
Тієї ж миті я почув гучний голос мого друга:
— Воїни апачів відходять назад! Швидко! Нас зрадили!
У світлі пригаслих вогнищ ми побачили, що апачі відступають. Віннету зрозумів, що сили нерівні. Я здивувався, що він всупереч своїм звичкам не вислав попередньо розвідників, щоб дізнатися, скільки ворогів насправді. Але незабаром мені стала зрозумілою причина цього. Команчі спробували переслідувати їх, але кулі змусили їх зупинитися. Особливо часто гриміла срібна дубельтівка Віннету, яка дісталася йому в спадок від батька. Розпалений боєм Білий Бобер наблизився до нас і сказав:
— Апачі втекли від нас. Але завтра я наздожену їх, і сотня нових скальпів прикрасить пояси воїнів команчів.
— Ти справді думаєш, що це вдасться? — запитав Вірна Смерть.
— Я переконаний. І якщо мій брат думає інакше, то він помиляється.
— Хіба ти не казав, що я помиляюся, коли я намагався застерегти тебе й назвав цю долину пасткою? Може, нам і не вдасться вийти з долини.
— Апачі зникли в темряві. Але коли розвидниться, ми побачимо їх і повбиваємо всіх.
— Тоді накажи своїм воїнам зупинитися, інакше вони даремно витратять усі стріли і завтра їм не буде чим перебити апачів. У долині, щоправда, вистачає дерев, щоб виготовити нові, але де ви візьмете наконечники? І де зараз ті воїни, які мали охороняти вхід? Вони ще на місці?
— Ні, вони тут. Вони долучилися до битви.
— Тоді негайно відішли їх назад, щоб ти принаймні міг відступити!
— Тривога мого брата безпідставна. Апачі втекли через вихід. Ніхто з них не зайшов через вхід, — відповів Білий Бобер.
— Проте послухай моєї поради. Два десятки воїнів тут нічого не змінять, вони потрібніші там.
Білий Бобер неохоче погодився з доказами старого вестмена і відправив воїнів до проходів, радше з поваги до друга, ніж із переконаності у слушності його аргументів. Але Вірна Смерть виявився правий. Команчів, які повернулися охороняти вхід, зустріли шквалом куль і стріл, і з двох десятків воїнів до табору повернулися лише двоє.
— Ти далі вважаєш, що я помиляюся? — запитав вестмен вождя. — Пастку зачинили, і нам з неї тепер не вийти.
Від самовпевненості Білого Бобра не залишилося і сліду, і він скрушно промовив:
— Уфф! Що ж робити?
— Зараз не можна даремно витрачати сили. Постав двадцять чи тридцять воїнів на безпечній відстані біля проходів, щоб апачі не застали вас зненацька, а інші нехай відпочинуть перед завтрашнім боєм. Це єдиний вихід.
Цього разу вождь не сперечався. Команчі припинили стрілянину навмання, яка й так не завдавала апачам ніякої шкоди, і взялися підраховувати втрати. Ми порахували вбитих, і лише тут я знову згадав про білих. На місці залишилися лише вбиті, всі решта втекли. Разом з Ґібсоном і Олертом безслідно зникли десять осіб із групи майбутніх солдатів Хуареса.
— Це жахливо! — вигукнув я. — Негідники втекли до апачів, у безпеку.
— Так, думаю, апачі радісно зустріли білих найманців, адже це вони вчинили змову з псевдотопа і допомагали їм. Недарма ж розвідники сиділи біля вогнища білих.
— Тепер нам ніколи не бачити Ґібсона!
— Неправда. У нас є тотем Інду-Нішо, він послужить нам краще за будь-яку охоронну грамоту, а мене Віннету знає. Тож нас апачі теж зустрінуть як друзів. А потім якось домовимося з Віннету, щоб він видав нам Ґібсона й Олерта. Ми втратимо лише один день, не більше.
— А якщо Ґібсон втече разом з Олертом?
— Не думаю, що вони ризикнуть вирушити в дорогу через Мапімі без супроводу. А це що таке?
Його увагу привернув шум, що долинав від одного з вогнищ. Червоношкірі виявили пораненого білого, перенесли його до вогню і голосно сперечалися, як із ним учинити. Вестмен пройшов крізь коло команчів, опустився на коліна і оглянув рану. Бідоласі проштрикнули живіт іззаду. Мабуть, це зробив хтось із команчів, коли білі наступали на нас.
— Сер, — звернувся Вірна Смерть до пораненого, — вам залишилося жити не більше ніж десять хвилин. Не вирушайте у вічність із брехнею на серці. Ви допомагали апачам?
— Так, — простогнав у відповідь поранений.
— І ви знали,
