Русичі - Ігор Юринець

обірветься. Та тут же відізвалися до нього трембітарі з інших веж. І вже не до людей, а до самих небес возносили і ридання, і прокльони, і глухий рокіт погроз. Так з давніх-давен сповіщали надтисьменці про наближення ворога, перестерігаючи все довколишшя про навислу над краєм небезпеку.

Раптово стихли, ті тужливі звуки.

Тепер уже не треба було орлиного зору, аби розгледіти далеко на шляху гойдливу, зблискуючу крицею та вібруючу глухим гулом сотень кінських копит, звивисту потвору, що поводі й невпинно підповзала все ближче.

— Готуймося до бою, браття! — той вигук Владів, здавалося, долетів аж до протилежних стін кріпості.

— Войє! — стоголосо обізвалася вся кріпость на ті слова. І у відгомоні бойового кличу горян, що могутньо сколихнувся над стінами, дзвеніла клятва відстояти кріпость або з честю полягти у двобої з чужинцями. Бо ж здавен відомо: до всього можуть звикнути русичі — і до голоду, і до праці найважчої, і до незгод ратних, одного лишень їм повік не навчитися — неволі і покори рабської.

А хитлива колона ворожого війська щораз ближче зблискувала залізною лускою — сотні вершників, злитих у єдине і нероз’ємне ціле, безпечно наближалися до кріпосних стін, з яких щомиті могла сипонути навстріч злива смертоносних стріл. Ось уже виступили перші ряди чужинців на відкритий пригірок перед самим урвищем, яке вивершували присадкуваті та масивні кріпосні стіни. Змайнуло у червонястих променях сонця важке знамено. І нараз закам’яніла зведена вгору рука молодого посадника, що вже готовий був подати лучникам знак відпустити тятиви.

До болю стис повіки молодий верховода надтисьменців, прагнучи відігнати з-перед очей дивну ману. Та відкрив очі і впевнився, що йому не примарилося: на знамені раз по раз зблискував золотом знак володаря землі руської Володимира Святославича, такий самий, як і той, що вибитий був на посадницькій гривні, яку передав йому помираючий боярин Миловид.

— Опустіть луки! — ще непевно якось видавив із себе.

І навряд чи почули б воїни те повеління, коли б не повторив його уже в повен голос Борич:

— Не ворог то! Поміч!.. Із Києва!

Завирувало все радісним шаленством. Так ріка, пинена міцною загорожею, поволі набирає силу, могутнім порухом розбиває гамуючі її окови і стрімко, бурхливо рине крізь звільнене пересохле русло, розбризкуючи навсібіч торжество своєї перемоги.

І знову здригнувся вечір від гуку трембіт. Та тепер не було вже у тих звуках ні скорботи, ні перестороги. Радісну вість гули трембіти, виспівували-перемовлялися про те, що скінчилися страждання та горе, що вистояв і не скорився чужинським зайдам цей край гордих і мужніх людей. І ніколи не здолати напасникам його стійкості, бо не сам-один стоїть на перехрестях незмірного і жорстокого світу, а спирається на могуть усієї землі русичів. Чернігів, і Київ, і далекий Новгород, сотні інших городищ та весей живлять цілющими соками цю порубіжну землю, яка стала непоборною кріпостю на західних окраїнах Русі.

Влад не міг одірвати недовірливого погляду від приступаючих вже під самі стіни вершників. Та ні! Останні сумніви осипалися, ніби зжовкле листя від ранкового приморозку. Вже дзвеніли внизу вітально вигуки та сміх. А потім, спинене чиєюсь владною волею, військо в кілька сотень воїнів ударило мечами об гостроконечні черлені щити, віддаючи військові почесті непереможній гірській твердині. Загуло, зарокотало могутньо і величально відлуння тих одностайних ударів — мабуть, з такою силою кришить небозвід перша весняна громовиця, віщуючи прихід пори оновлення.

Вдивлявся молодий посадник у довгі ряди княжих воїнів, і гордістю повнилися груди. Вдивлявся — і зі здивуванням відчував, як туманить світ непрохана і непідвладна йому сльоза. Схилив голову, аби непомітно стерти з очей той знак недостойної мужа слабкості, і аж тепер зачув позад себе голосний дитячий плач.

— Ти, Младо?..

Не відповіла нічого, лиш обпалила зблиском голубих до прозорості очей, прихилилася до нього щасливо.

У тій хвилі раптово стихли могутні удари криці. Військо схитнулося і рушило з місця.

— Дивися і ти, синку, — Влад обережно взяв на руки немовля, що скривджено морщило маленьке личко, поволі звів догори той дорогоцінний згорток. — Минуть роки, і тобі, сину, надійде час взяти до рук зброю, аби боронити рідну землю та виборювати славу їй. Тож Бориславом і нарекаю тебе нині…

Вже витикалися із темніючих улоговин м’які тумани, зацікавлено спиналися навшпиньки, аби хоч краєм ока глипнути, що там діється знову на цім багатобарвнім світі. Стихав на стінах гамір. Здавалося, все довкола завмерло, вчароване голосним і торжествуючим дитячим скриком, що легко, вільно і безбоязно злинав угору, турботливо виколисуваний стрімкими і величавими верхами. Сонце раптово виборсалося із обіймів червонястих призахідних хмар, бризнуло яскрінню і вознесло врівень із далекими горами синю тінь мовби з каменю висіченого велета із немовлям на витягнутих догори руках.

«В лето 6489. Иде Володимер к ляхом и зая грады их, Перемишль, Червен и ины грады, иже суть и до сего дне под Русью». «Повесть временных лет» Примітки
1

Чуга — накидка.

(обратно) 2

П’ястук — кулак.

(обратно) 3

Забороло — щити з дерева або з каменю, встановлені на мурах фортеці для захисту її оборонців від ворога.

(обратно) 4

Бартка — маленька сокира.

(обратно) 5

Тивун — господарський управитель князя, боярина або іншого феодала.

(обратно) 6