Русичі - Ігор Юринець

Аж в’юнився від безсилої люті монах. Та притлумив її у собі, лиш постогнував, піднятий на рівні ноги. Мовчав. Розв’язали — і то благо. Все ж не залишили на поталу тим язичницьким ідолам. Мовчав, бо від пастви своєї міг віднині всього сподіватися.

— Ну, ходімо, і нехай помагає нам господь, — став колишній тивун біля отвору лазу, пропускаючи вперед спільників. Лиш Гадана притримав — волів завжди мати при собі надійного і вірного охоронця.

— А ти чого чекаєш? — гарикнув на Осташка, який припізнився, ніби не зважувався і собі ступити за іншими.

— Не піду з вами, — промовив спокійно, аж сам вражений власною зухвалістю. — Не піду, — проказав уже твердіше.

— Що-о-о?! — протягнув погрозливо Горазд.

— Не можу я… Батька стяли там, на бранному полі. Лехіти стяли…

— Не жартуй, хлопче, не до того зараз, аби умовляти тебе.

— Не піду! — з відчаєм крикнув Осташко і метнувся було до дверей. Та не встиг — втрапив просто у жилаві руки Гадана, який питально лупав очима на свого теперішнього повелителя.

— Шкода мені тебе, отроче. Та, виджу, робити нічого, — криво посміхнувся Горазд. По хвилі додав спроквола, вже звертаючись до свого повірника: — Не можемо тут його лишати. Проговориться комусь про цей хід підземний — і вже з нашого задуму нічого не вийде… Чуєш, Гадане?! Не можемо його тут залишити, — блиснув промовисто на свого охоронця і, повернувшись, ступив у темінь лазу…

Та не зробив і десятка кроків, як загупотіла позаду важка поступ Гадана.

— Ти вже тут? — кинув через плече, — А Осташко як там?

— Не могли ми його там залишити… — байдуже прогудів той, гидливо обтираючи рухи об одіж. — Сам винен.

Щойно поминув Ярило-сонце половину свого щоденного шляху у небесній прозорості, як уже наготовлена була кріпость зустріти нові випробування. Влад сам обійшов довжелезну стіну, переконався, що доволі наготовлено сушняку, аби підтримувати вогонь під котлами, у яких уже булькотіла глухо і нетерпляче смола. Скінчив той обхід біля воріт. Полагодили їх надійно: свіжі бервена, намертво схоплені залізними скобами, зрослися у єдине міцне і неподатливе ціле. Був би і зовсім вдоволений, коли б не пекли серце скорбота та біль за полеглими у вранішній битві.

Спокійно і сонячно довкола. Мирно. Щебетом незмовкаючим і голосним виспівом возславляє літню днину незлічимий пташиний хор, схований у святковій смарагдовій гущавині довколишніх лісів, що привільно розкинулися навсібіч від надтисьменської кріпості. Ніби й не кавальцювали світ ще кілька годин тому скрики поранених та вмираючих. Ніби й не чигає довкола величних стін та веж стрімливих страшна небезпека нової навали. І хтозна, може, вже через кілька хвиль знову війне над цим розквітлим і сонячним краєм своїми чорними крилами всевладна Морана.

Та то буде потім.

А поки що повні сил і сподіванок на майбутнє перемовляються жартівливо з легінками молоді воїни у хвацько заломлених крисанях та накинутих наопашки узорно розшитих кептарях; з радісним вереском ганяють поміж хиж діти та підлітки, яким нема діла до клопотів дорослих. І десь там, у гостинній світлиці полеглого в бою коваля Добромисла, тулить до набухлих молоком грудей новонародженого сина жона його, Млада. Перед її материнськими турботами зовсім дріб’язковими стають усі остороги та гризоти цілого світу. Бо ж не сина-первістка плекає, а майбутнє краю надтисьменського, всієї руської землі. Бо без материнства все втрачає глузд — і мужність десятків полеглих у вранішній битві горян, і приготування до майбутньої оборони, і саме життя.

Замислившись, і не помітив Влад, як опинився біля західної стіни, де стільки літ невтомно видзвонювала крицевими ударами кузня Добромислова. В цю тривожну часину підсвідомо спрямував крок туди, де голосним криком сповіщав про свій прихід у цей ненадійний світ нащадок його, якому судилося успадкувати і примножити добру славу роду. Таки мусив побачити і жону, і сина свого. Бо коли стане під стінами ворог, не буде часу прийти та попрощатися. А попрощатися треба — нетривке людське життя, ох, нетривке.

Влад прочинив двері і, поминувши вузькі та сутінні сіни, ступив досередини. Тихо було тут і сонно. Лише від скрипу дверей стріпнула віями Млада, відкрила очі.

— Ти?! — звелася обережно на лікоть, остерігаючись потривожити маля, що спокійно посопувало побіч неї.

— Младо!.. Дружино моя… — Влад ступив до жони, притиснув до грудей радісно, спрагло, і так щемно затужавіло в грудях від не знаного досі почуття значимості власної у цьому світі, адже він тепер батько, він удвічі в одвіті за мир і майбутнє рідної землі — перед односельцями і перед цим маленьким життям… — Мудрий Перун послав нам сина. Спасибі, Младо! — він схилився на коліна і вдячно стис долоню дружини.

— Любий… Ми так чекали тебе. Ніби розлучилися недавно, а здається — вічність не бачилися.

Не відповів нічого на ті слова, лиш посміхнувся стомлено і прихилив голову до її руки.

У тій хвилі знагла відкрилися двері і ступив до світлиці Борич. Квапливість у його рухах, тривожний зблиск очей дали зрозуміти велителю надтисьменської кріпості, що настав час нових випробувань.

— Маю перемовитися з тобою, Владе, про справи пильні… — Перехопивши острах у погляді Млади, заспокоїв її: — Не тривожся, незадовго поверну тобі мужа.

Та лиш тільки ступили за поріг, заговорив поквапливо:

— Не хотів при жоні твоїй казати — з вежі західної помітили рух у лісі, побіч Купецького шляху. Мислю, що то і є лехіти. На відкрите місце не витикаються, у лісі хороняться. На сторожі мусимо бути. Бо кажуть, що є з кріпості потаємний вихід, ним Миловид дістався аж по той бік табору обложників, спалив уже наготовлені для приступу метавки. Всі, хто з воєводою із кріпості вийшов, — мертві. Відомо лише, що лаз той починається десь у підземеллях під хороминою боярина.