Русичі - Ігор Юринець

Навіть вихопившись на узлісся, численний загін вершників залишився непоміченим. У змиг ока промайнули вони яругу і ввірвалися у сторопілі від несподіванки шеренги чужинців. Раптовість того натиску вмить розпорошила щойно боєздатне і об’єднане в одне ціле лехітське військо на окремі острівці — так викладена з каменю і не скріплена глиною стіна, на перший погляд, важка і неприступна, розсипається від одного лиш міцного удару у підвалину.

Навіть тоді, коли вже розпалися в ніщо ряди чужинців, жоден із останніх оборонців кріпості не зрушив з місця. Десниці їх так само міцно стискали рукояті барток та мечів, в очах не гасла рішучість радше полягти, ніж поступитися напасникам. Здавалося, не можуть увірувати у саму можливість тої раптової переміни, що враз вихопила їх із безнадії та змирення з невідворотністю смерті й знову поставила у лави живих, які мають право сподіватися, мають право на завтрашній день, на майбутнє.

А Влад дивився і не впізнавав рідне поселення. Чорні обпалені бервена стриміли на місці хиж та дворів, стелився понад землею, пригашуючи яскрінь вранішнього сонця, стоголосий стогін — ніби сама земля горянського краю оплакувала своїх полеглих захисників.

— Люди чекають, треба йти… — вихопив його з гіркої задуми голос Борича.

Кивнув згідливо на ті слова побратима. Замислено торкнув повід і скерував коня навперед військового строю корчинців, які вишикувалися уже при воротах.

Спинився на півдорозі, примітивши, що стривожено сколихнулися шеренги воїнів і розступилися. По якійсь хвилі ступили у вільний прохід кілька мужів у вбранні дружинників посадника. На схрещених бардах несли нерухоме тіло, прикрите яскраво-червоною накидкою. Годі було сумніватися — та черлена чуга вважалася ознакою влади велителя надтисьменської кріпості.

«Посадника несуть… Миловида вбито…» — зашелестіло поміж людом.

— Мертвий? — глипнув питально на людей.

— Ще не скінчив воєвода порахунки із сим світом, — відповів один з них. Груди дружинника оперізувала чиста полотняна шматина, на якій темніла заскорузла кривава пляма. Рана, певно, боліла, бо морщився при кожному слові. Переждавши, додав стишено, аби міг почути його лише Влад. — Не для життя уже посадник, відмучив своє… Забажав ще увидіти того, хто врятував кріпость від знищення.

Все ж почув помираючий ті слова, бо здригнулося збіліле, мов перший сніг, обличчя. Поволі відкрив очі та довго вивчав Влада поглядом.

— Ти… привів підмогу? — кожне слово спадало з уст натужно, хрипким клекотом відлунювало в грудях, ніби хтось там тер камінь до каменя.

Влад зійшов з коня, схилився над помираючим.

— Я, воєводо. — Ствердно схитнув головою.

— Обличчя твоє знайоме… певно, виділися десь. Хто будеш?

— Виділися, воєводо. Зять я старійшини надтисьменської громади Гостомисла.

— Старійшини? А де він сам зараз? Його хочу бачити, — спробував звестися на ослаблих руках, та зрозумів, що марними є ті спроби, відкинувся назад. — Не може кріпость без господаря бути, — зашелестів самими губами, запеченими до чорноти. — Мушу когось замість себе лишити…

— Гостомисла… нема вже, — мовив дружинник, ніби не міг дібрати потрібних слів. — Скололи його у січі…

Мовчав посадник. Щось виважував у думках, здавалося, боровся сам із собою. Відтак впився очима у Влада, видихнув зболено, та все ж з полегшенням.

— Гостомислу повірив — і не схибив. Мушу повірити й тобі… — Мить повагався і продовжував: — Прихилися до мене, бо нездужаю встати… Гривну княжу… жадаю передати тобі… Зніми.

Влад, скоряючись тому повелінню, обережно зняв із шиї боярина зчервонілий від крові золотий обруч із масивною, з долоню завбільшки, платівкою, на якій карбовано було знак Володимира — великого князя київського.

— Слухайте всі… — здалося, з останніх сил підвищив голос воєвода. — Віднині сей муж, зять старійшини Гостомисла, повеліватиме у кріпості іменем самого володаря руської землі. Така моя воля…

Ті слова висотали останні сили боярина, бо зі стогоном стулив повіки, щоб не розняти їх уже повік.

Монах Іов торжествував: ніхто вже не зможе переломити долю надтисьменців, їм кінець. А Миловид, може, вже й зараз сюди добирається, бо не такий він, аби ризикувати власною головою задля порятунку того простолюду, що гине під кріпосними воротами. Їх багато, їх є і буде, а Миловид один. Цю мисль не раз чув у довірливих бесідах із надтисьменським володарем, правда, давніше те було. Але не так давно, щоб міг за той час зовсім змінитися воєвода. Люди не гаддя якесь, аби щороку вбирати іншу шкуру. А отже, обов’язково подумає боярин про втечу, бо лише вона відкриває шлях до порятунку. Звичайно, простіше було б чкурнути вже зараз кудись подалі та перечекати у лісових хащах непевну пору. Так і зробив би, певно, Миловид, але перед тим хоч-не-хоч мусить знову побувати у кріпості. Бо за весь свій вік, треба сказати предовгий, ще не видів Іов, аби хтось із воєвод добровільно полишив набутки свої, злото та камінь дорогоцінний. Такого і не могло бути, бо ж то суперечило б самій природі достойної людини. Створена вона загребущою та пожадливою, і від того їй не відпекатися ніколи. А в Миловида таки є золота, є, сам не один раз хвалився вітцеві духовному. Тож обов’язково повернеться посадник за нажитим скарбом, в якому шлях до почестей та вдоволення усіх примх і потреб.

При тих думках злорадна усмішка розтягувала безбарвні уста старця, ніби наяву бачив перед собою ошелешене і перелякане обличчя Миловидове, Не вирватися йому із міцних обіймів отих бевзів, своїх колишніх дружинників, що при потребі миттю стали гарячими прихильниками християнської віри. О, які бембаси! — вдоволено глянув на могутні постаті воїв, що прихилилися до стіни по обидва боки входу у підземний лаз. Вони вже не випустять, міцно триматимуть, бо ж пообіцяно тим бовдурам велико почестей, коли схоплять самого Миловида та живеньким і тріпотливим поставлять відступника перед очі його ясновельможності Гнєза. А чого там, пообіцяти все можна. Бо ж заради великої мети, задля того, аби схопили-таки того погордливого княжого прислужника.