Русичі - Ігор Юринець

Гнітючу мовчанку перервав один з воїнів, що, встромивши оголений меч у поножі, ступив кілька кроків і став поруч із Гаданом та Гораздом. Потім те ж саме зробив другий, третій…

І коли Горазд уже сповнився певністю, що владнав цю делікатну справу, раптово метнулася до нього темна тінь. Отерп від смертельного жаху колишній тивун, заціпенів поглядом на тонкому лезі меча, що, здавалося, дуже поволі падало на нього згори. І враз нежданий нападник ніби наштовхнувся з розгону на непроникну та міцну стіну. То лише здалося, бо не стіна спинила його за крок до обраної жертви, а вістря Гаданового меча, що по рукоять вгородився в груди вірного своєму духовному наставникові Гірла.

Коли Гадан байдуже та незворушно з натугою вирвав скривавлене лезо із тіла свого недавнього соратника, той постояв ще якусь хвилю, безвільно схитуючись, а відтак упав горілиць.

— Хто ще хоче спробувати? — процідив жорстко колишній тивун, вдячно стиснувши рукою плече рятівника.

Відповіддю йому стала важка насторожена тиша, що переривалася лише розпачливим виском монаха, який не полишав спроб виштовхнути із рота ошмат сириці, увіпхнутий Гораздом задля більшої надійності.

Квапитися не було куди. Поволі трюхикали коні вузькою, вибитою у кам’янистому грунті стежиною, що перебігала з верха на верх, інколи здіймаючи подорожніх врівень із хмарами. У променях сонячної яскріні парувала буйна та соковита зелень лісів, щедро скроплена ранковою росою.

Але і краса цього верховинського простору не в силі була розвіяти смуток на серці в Горислави. Знехотя перемовлялася легінка із Цвітою, згідливо покивувала на її розповіді про пережите, проте інше тривожило дівчину, не давало спокою.

Відколи розсталася з Владом, весь світ став порожнім та невеселим. Лише коли подумки вихоплювала з минулого ту зустріч нічну біля гомінливого потоку і знову бачила перед очима гордовите, зблискуюче усміхом обличчя свого обранця, світліло на серці. Розуміла, що ніколи не поєднатися їй із коханим, та не змогла до кінця покоритися цьому. Адже так небагато треба для щастя — лише б бачити його щодень хоч одну-єдину мить, чути голос, що сповнював Гориславу щемким і непогамовним відчуттям радості та світла.

Здавалося, вміла читати на обличчі людини найсокровенніше дружина Борича і, глянувши кілька разів на дівчину, відчула жіночим серцем її побивання, зупинила нараз коня, зачекала, доки наздожене її Горислава.

— Виджу-виджу: мучить тебе щось. Певно, хтось із легінів чарами обпоїв, полонив серце дівоче… О, вже й зарум’янилася, — усміхнулася, помітивши, як запломеніло обличчя супутниці. — А чого б то? Для кожного настає час кохати, тож не стидатися, а радіти треба…

Мовчала Горислава, знічено опустила очі.

— Певно, тяжко тобі бути для мене супутницею, коли серце рветься туди, де, може, вже й зараз вступив у бій з ворогом обранець твій, — розуміюче похитала головою Цвіта. Глянула на немовля, що посопувало супокійно біля грудей, запроменилася лагідністю. — А ти їдь за ним, Гориславо, за своїм обранцем… Нам уже недалеко, та й місця тут знайомі, з дитинства ходжені. Та й не одна я, ось і захисник росте, — усміхнулася щасливо та притиснула до себе маля. — Тож щасти тобі, легінко. Їдь за щастям своїм, бо саме воно не приходить… — по тих словах торкнула повід і кінь слухняно рушив далі.

— І вам щасливо! — задзвенів вдячністю дівочий голос. — Хай доля щедрою буде для малого захисника вашого!..

Не гаючи й хвилі, Горислава повернула свого коня, зірвала його з місця навскаки. Лиш вітер шумів навстріч.

Та, дивна річ, з наближенням до надтисьменського городища охоплювала Гориславу непояснима тривога, змушуючи і далі підганяти буланя, що й без того мчав, наче вихор.

Таки не одурило дівчину передчуття небезпеки. Вихопившись на безлісу верхівку гори, що владарювала над довколишньою місциною, огледілася і відчула, як отерпло тіло. Звідси ще не видно було близької вже надтисьменської кріпості, зате добре проглядався великий відрізок Купецького шляху, що тягнувся до Надтисьмені з боку спаленого ворогом Сільця. Там, де мала б побачити попелище та запустіння, копошився людський мурашник. Не треба було аж надто зірких очей, аби розпізнати у тому тлумі воїнів, вбраних у металеві обладунки. Раз по раз зблискували сліпучо під сонячним промінням щити та кольчуги. «Підмога! Лехітська підмога обложникам кріпості!» — та думка обпекла льодяним холодом.

Не роздумуючи більше, Горислава в повну силу шмагонула по крупу коня і погнала його далі.

Стугоніли копита у шаленому бігу, клапті жовтуватої піни спадали з морди скакуна, здавалося, стомлений стогін зривається разом з тими клаптями. Та не чула жалю до знеможеної тварини, була лише тривога, аби витримав кінь і не впав передчасно. Бо ж від того залежало, чи зуміє попередити про нову небезпеку захисників кріпості, чи не застануть їх знагла загони нападників.

Аж на закрайці випраженого сонцем зрубу, що випинався до середини гори, саме навпроти воріт кріпості дала короткий спочинок обезсилілому коневі. Звідси як на долоні виднілася сама кріпость і все доокілля. Здавалося, якесь велике військо обрало собі для перепочинку широку улоговину, що відділяла надтисьменську кріпость та городище довкіл неї від крайки лісу. Все там, внизу, дихало спокоєм і умиротворенням. Лише дивна скам’янілість тих десятків людських тіл, поодинокі постаті жінок, та дітей, що відшукували поміж полеглими своїх рідних, розвіювали завісу омани. І приходило розуміння, що цим спочиваючим воїнам вже ніколи не підвестися самотужки із землі, що не для них те сліпуче ранкове сонце та смарагдовий відсвіт порослих буйними лісами верхів’їв. Їм уже не почути навіть сього тремтливого стогону-плачу, що тужливо стелився над змовклим бойовищем.

Горислава поминула те поле скорботи і в’їхала під звід вежі. Звідси до Перунового горба, що височів за посадницькою хороминою, тягнулася безконечна вервечка люду — туди зносили полеглих у бою надтисьменців.

Зіскочивши з коня та припнувши його до конов’язі,