Амок - Янка Мавр

Між іншим, можна було помітити, що тутешній народ, яванці, трохи відрізняються від населення Західної Яви, сунданезців. Яванці менші на зріст, але краще збудовані. Шкіра у них світліша. Гейс одразу пригадав бантамських бадувісів.

Ось юрба розступилася. Над головами загойдався яскравий перистий паййонг (зонтик). Ніс його напівголий слуга, просуваючись спиною до вагона. А під паййонгом поважно простував чоловік, який ніби щойно втік зі сцена театру. Строкатий шовковий саронг виблискував різними цяцьками; з-під нього виднілися широченні шовкові штани з жовтими і чорними смугами, а ноги були босі. Голова була обмотана барвистою хусткою, а на ній ще сидів ковпак («кулук»).

На «кофейному» обличчі цього чоловіка чорною тушшю були намальовані маленька борідка, гострі закручені вусики і брови від самісінького перенісся майже до вух. У малайського племені, як відомо, майже не росте волосся на обличчі, а тимчасом у культурних європейців є і борода й вуса. Щоб не відставати від них, яванські пани самі собі малюють бороду, вуса і до того ще й брови до вух.

Та люди зовсім не дивувалися з цього опудала. Навпаки, склавши руки долонями і простягаючи їх уперед, вони схилялися перед цим паном з найщирішою пошаною.

Біля дверей вагона сталося непорозуміння. Паййонгоносець не міг пролізти у вагон зі своїм зонтом, а скласти його було неможливо. Видно, цей почесний і заслужений паййонг робився тоді, коли ще не передбачали такої штуки, як вагон.

Паййонгоносець спробував був просунутись і так і сяк, але нічого не міг зробити. Тимчасом дали сигнал до відходу поїзда. І бідолашний сановник відіслав паййонг назад і вліз у вагон сам.

Європейська культура перемогла азіатську!

— Це який-небудь «адіпаті» або «паті», — пояснив послужливий плантатор. — Чимало у них різних чинів, кожен має свої відзнаки, спеціального кольору паййонг. У стосунках між собою вони суворо дотримуються стародавніх церемоній. Навіть мова в різних випадках вживається різна. З вищими такий «адіпаті» розмовляє однією мовою, з нижчими — другою, а з рівними — третьою.

Сановне опудало увійшло до вагона. Всі пасажири, в тому числі і голландці, з пошаною посунулися, щоб дати йому найкраще місце.

— Але, як я бачу, ви й самі шануєте їх, — зауважив Декер.

Плантатор знизав плечима.

— Хай собі граються! Нам воно не зашкодить, — і, нахилившись ближче, тихо додав: — Однаково всієї країни ми заселити не можемо, особливо ці вологі і нездорові місця. На всю цю державу з кількома мільйонами чоловік нас набереться кілька сотень. Звісно, в такому разі краще приятелювати, ніж воювати. Поки що хай собі граються в незалежність.

Гейс знав усе це краще від плантатора і не продовжував розмову.

Місцевість була болотиста. Звертала на себе увагу велика кількість полів, засаджених цукровою тростиною, і чимало димарів цукрових заводів. Але й серед загальної нужденності всього яванського народу ця країна визначалася своєю бідністю. Причина дуже проста: тут, крім голландців, смоктали соки «незалежний» султан і всі його «паті» та «адіпаті».

Опівдні під'їхали до Дйоки, столиці Джок'якарти. Місто ховалося в зелені, серед якої височів «кратон»— палац султана, обнесений стіною. Це ціле місто з військом, садами, звіринцем, слугами — разом п'ятнадцять тисяч чоловік. Життя тут їде так само, як і сотні років тому; так само, як і раніш, султан — бог для свого народу.

Є тільки маленький, незначний додаток: збоку стоїть будинок і фортеця «молодшого брата» — голландського резидента. Звідти висовуються гармати просто на кратон. Завдяки цьому між султаном і молодшим братом завжди панує згода. Молодший брат дуже шанує старшого, а старший уважно слухає «поради» молодшого.

На станції Дйока вийшло кілька пасажирів, у тому числі і поважний адіпаті. Поїзд рушив далі.

— А тепер поїдемо в іншу, ще могутнішу незалежну державу — Суракарту, — сказав плантатор. — Править нею великий імператор — сусухунан Паку-Бувоно-Сенапаті… е… е…

— Інгнаголого, — підказав, посміхаючись, чиновник.

— Нгабдур, — додав офіцер.

— Так, так, Інгнаголого-Нгабдур і Рахман, здається, — силкувався плантатор.

— І ще: Сайдин-Панотогамо, — закінчив босий джентльмен.

— Ну, скажіть, хіба невеликий сусухунан? — звернувся плантатор до Декера.

— Мушу визнати, що більшого імені я не чув у своєму житті, — відловів Декер.

Всі у вагоні засміялися.

Навіть не помітили, як опинилися в іншій державі. І тут, так само як і в Джок'якарті, відчувалася більша бідність, ніж в інших місцях Яви. Але разом з тим помічалися ознаки минулої культури. Видно було руїни стародавніх храмів і подекуди кам'яного ідола на полі. В XV столітті тут було велике Матарамське царство.

— Станція Соло! — оголосив кондуктор.

Це й було головне місто Суракарти. Декер зібрав речі, попрощався з випадковими знайомими і вийшов з вагона.

Станція маленька, занедбана, брудна. Метушиться і галасує різний обшарпаний і голий люд. Немає вже голландської чистоти і порядку. Але для Рейса з Салулом це було навіть приємніше: принаймні легше бути непомітними у цьому дикому натовпі.

Вулиці вузькі, завалені сміттям та гноєм. Будинки і халупи старі, діряві. На вулицях, на базарі, на майдані, між будинками, ніби черв'яки, копошаться люди. Тільки на ніч ховаються вони у свої шпарки, а вдень усе домашнє життя відбувається просто неба. Не видно ні магазинів, ні майстерень, бо нема кому продавати і виробляти речі. Харчуються усі ці люди лише бананами та пригорщею рису, що коштує тут найдешевше.

Але далі, як і належить, є панський квартал. Гейс і Салул виїхали на великий майдан, навколо якого стоять два готелі, голландська кірха, клуб, магазин та будинки голландців. Сюди ж підходить і стіна імператорського кратону, а навпроти нього, як і в Джок'якарті, фортеця «молодшого брата».

На майдані вони зустріли урочисту процесію, яка прямувала від палацу до кратону резидента. Поволі, серйозно, по двоє в ряд, сунуло кілька десятків чоловік у різнобарвних ковпаках з риб'ячого