Русичі - Ігор Юринець

повелів воєвода, коли вже тремтіли натягнуті до останку тятиви тугих луків. Ту ж мить шугнули в повітря стріли. Без жодного скрику лягли на землю прошиті тими безжальними жалами наближені Гнєза. Ще не розуміючи, що сталося, відірвав погляд від людського мурашника верховода лехітів. І отерп, обпалений ненавидячим поглядом Миловида. Зрозумів усе. Ще міг уп’яти стремена в черево коневі, готового щомиті шугнути над землею, ніби стиснута до краю пружина, і врятуватися. Та не звик тікати від небезпеки. Тож миттю повернувся обличчям до ворога. Поволі видобув меча. Синій зблиск точеного леза, здавалося, запалив певність і непоступливість у льодянистих очах лехіта. Чекав.

Владним порухом десниці повелів Миловид своїм воїнам відійти подалі, аби ніхто не зміг заплямити ратної честі воєводи та звинуватити його у спробі сховатися за чужі спини. Справи такі годиться полагоджувати наодинці із ворогом та совістю своєю. Стиснувши намертво рукоять меча, рушив навстріч суперникові.

— Ну, от і стрілися… — мовив вдоволено, спинившись за кілька кроків від ворога.

Нічого не відповів на те Гнєз, лиш око прискалив, ніби лучник, що примірюється для стріли. Хрипким вигуком звів коня на диби і кинувся вперед, аби збити з ніг супротивника і тут же прикінчити одним-єдиним змахом меча.

Та не врахував, що не в одній битві підточував майстерність ратну його ворог. М’яко відскочив Миловид з-перед коня і тут же рубонув тварину по задніх ногах. Дико заіржав поранений скакун і важко, мов підрубане під корінь дерево, гупнув об землю. Забив нажахано копитами, розкидаючи навсібіч жмутки видертої трави. Нелегко довелося б вершнику, але за нікчемно малу мить між ударом Миловидового меча та падінням тварини зумів-таки птахом вилетіти із сідла Гнєз. І вже на рівних ногах спритно відбив удар суперника, що міг би стати для нього смертельним. Відскочивши на крок назад, охопив двома руками рукоять важкого меча і насторожено обмацував очима ворога, прагнучи розгадати напрям наступного удару. Спокійним був і врівноваженим, лиш біло зблискували ненавистю очі.

Знову і знову стикалися в повітрі гартовані леза, викрешували снопами іскри, скреготали хижо, мов страхітливі ікла кровожерних потвор. І здавалося, ніколи не скінчиться цей двобій рівних по силі і досвіду ратному мужів. Бо ж сліпі мечі і байдуже їм: чи задля неправедної мети кидає їх уперед рука господаря, чи задля справедливості. Певно, була то лиш випадковість, що не Гнєзу, а Миловиду вдалося скористатися слушним моментом і різким нежданим ударом відбити далеко вбік зброю супротивника. Ту ж мить він блискавично вгородив у груди ворогу свого меча. Дико зойкнувши, той повалився на збиту траву.

Важко дихаючи і все ще з осторогою стискаючи у десниці зброю, якусь хвилю дивився воєвода на ворога. Відтак скинув з голови шолом, рукавом обтер спітніле чоло. Стомлено повернувся спиною до конаючого лехіта, шукав очима своїх дружинників.

Гей, не час би тобі, воєводо, тішитися, що стятий ворог, не час би довірятися силі та влучності удару поквапного! Бо ось уже відкрив очі повержений супротивник, ось уже зводиться на тремтячі ноги. Лиш на мить розступилося перед ним червоне марево забуття. Та досить і миті тієї, аби вихопити гострий ніж і вгородити його по саме руків’я у таку податливу перед крицевим жалом незахищену шию щасливого переможця…

А потім можна і помирати. Можна, бо вже не прив’язує до життя кипляча у серці ненависть, бо той, хто стяв тебе, теж приліг поряд на вічний спочинок.

Гей, не час би, необачний воєводо, довірятися зраненому ворогу! Бо ось уже лежиш і ти, щойно повен сил, лежиш немічний, мов немовля, і крапля за краплею вицяпує з тебе життя.

28

Надтисьменці, оточені звідусюд ворогом, уже не сподівалися на порятунок. Знали, що всі загинуть отут, перед неприступними, збитими із товстих дубових бервен воротами кріпості. І все ж жоден не випустив із рук зброю — стояли на смерть.

Гостомисл поволі приходив до тями. Ніби й не було спопеляючого болю, довгих хвилин забуття. Клекіт бою і скорботний виспів із кріпосних стін, де вже оплакували своїх рідних жони, матері та діти, влив нові сили у німіюче тіло старійшини, допоміг виборсатися із сивого тягучого мрева безнадії.

Де знайти порятунок для цих людей, що з останніх сил пинили оскаженілий натиск ворога? Та нав’язлива думка єдина ще не давала Гостомислові склепити обважнілі повіки. Думки поволі світліли, але всі вони розбивалися у крицеву неподатливість важких дубівців, що незгірш скелі перепинили шлях до порятунку.

Застогнав тяжко ватаг надтисьменської громади ледь підвів голову і змахом руки зумів-таки привернути до себе увагу. Ще зміг прошепотіти неслухняними вустами свій останній наказ, вислуханий шанобливо одним з воїнів, який нахилився над умираючим.

— Рубати ворота… У тому єдиний шлях до порятунку… Рубати… — повторив ще раз, і ляк відбився на зблідлому обличчі старця, ляк, що не зрозуміють слів його. — Хай змінюють одні одних, тоді буде швидше…

Аж коли почув часті удари барток, що вперто вгризалися у неподатливе дерево, безсило відкинув голову. Важко і натужно зітхнув, ніби стомлена цілоденною працею людина, яка наледве дочекалася вечірньої пори та й прилягла спочити. І ніхто не помітив, що не здіймає більш грудей старійшини Гостомисла хрипкий уривчастий віддих. Бо не надійшов ще час оплакувати полеглих.

Гримотіли безперестану бойові сокири у вмілих руках вчорашніх дереводілів. І хоча лиш дрібні тріски відлітали з-під їх леза, все ж поволі, дуже поволі кришили крицеву неподатливість дубових колод.

Сили танули, безнадія росла. Вузьке оборонне півколо надтисьменців не давало чужинцям змоги сповна скористатися своєю численною перевагою, проте не було вже в тому і негайної потреби. Із трьох сотень воїнів, що виступили кілька годин тому за кріпосні стіни, залишилося заледве п’ять десятків.

Коли блідий відсвіт світанку зовсім розсунув передранкову сутінь, перед очима тих, хто міг оглянути довколишню місцину з висоти кріпосних стін, постало моторошне видовище. Широка низина перед кріпостю всіяна була людськими трупами, здавалося, невситимий мор упав раптово на цю землю, не шкодуючи ні грішних, ні праведних.

Накінець отвір у воротах був розрубаний настільки, що крізь нього вже могла протиснутися