Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Мучив він, мучив гудок, аж мені в голові джмелі загули. Проте сиджу й пишу свою книгу. Хоч мені його гра в печінках, та все ж не припиняю письма. Бій, бачу, затятий. Та і я не дамся нікому!
Поки він перший не витримав і заволав:
— Та допоможи ж ти мені! Покажи ту пісню, що ти йому грав!
А я йому й кажу, що, може, більше десяти років чекав урвати часину і списувати книгу для самого себе. Бо вже писав і писав, та все для чужих, все для дуків-багачів. Каже йому: якщо зараз не спишу для себе книгу, то вже хто зна, чи колись зможу вдруге сісти за неї.
— Господи! Та що твоя книга?! Якщо я не витягну із боярина таємниць, нічого із короною не вийде. У нього всі таємниці! А він через цей диявольський гудок мені жодної не відкриває!..
Мені ж праглося списувати книгу! Може, так сильно, як колись хотілося з першої подорожі в Орду повернутися чимскоріше додому… (Старий Книжник і словом не прохопився, що також кортіло йому і карти перемалювати на липину та вирізати з них дошки-печатки). Однак довелося брата вчити, як із гудком вправлятись. Та, слава Богу, Лавр виявився здібним учнем. Хоч музику чи дидаскала з нього роби. Тільки що вже застарий. Навчив я його ті чотири пісні грати й співати, які більше за все боярин любив. І зразу ж пішов Лавр до боярина. Не вилазив із світлиці цілий тиждень. Я зрозумів: поки він зі мною, то перепочинку й тихого життя мені не знати. Тому й не вилазив з-за столу. Тому й зробив стільки, скільки ніколи не встигав. Аж очі мов піском позасипало, так різало від напруги. І що дивно — в такому поспіху писав, а кожна літера була якнайкраще вималювана! Повернувся Лавр з дома переметними сумами. Кинув їх на лаву, схопив мене в обійми і ледь не задушив! Що не кажіть — я був тоді ще міцний, не те що тепер — од вітру хилюся, од туману п’янію, — а був він не знаю у скільки разів сильніший за мене!.. Хоч ми з ним як близнюки — а близнюки у всім однакові! Може, тому, що я ніколи важкої роботи не робив і полюбляв жіноцтво?.. Не знаю… Тільки він мене мало не роздушив.
— Брате! Земля наша ніколи тобі не забуде твоєї музики! Якби ти мене не підучив, дідька лисого я взнав би усе що треба. Навіть більше того! Більше, ніж сподівався… Тепер до праці!
І він вже нічого мені не пояснював і не казав. Все мовчав. Тільки часом зупинявся і без звуку ворушив вустами. Не було зрозуміло, що він говорить — чи молитву святу, чи закляття своє диявольське, архимницьке, чи згадує рецепти того архимницького потаємного діла.
Перш за все він розібрав свою патерицю, про яку я зразу зрозумів, що вона із таємницею. Спершу витяг звідтіля сталевий штиль, гострий і гнучкий, як очеретяна скіпка. Потім вийняв монети золоті, дві сталеві печатки— тавра і якісь чародійські порошки в тонких козиних ріжках. Он скільки добра напхав він у свою диявольську патерицю!
А тоді заходився глину місити в різанці й робити з неї товсті оладочки, а далі на них відтискав печатки. Потім ті відбитки глиняні підсушував на гарячому черені, дорізав різачком по затверділій глині. Затим прорівняв рівчаки в них, з’їднав і виготовив ливарну форму. Тих опочок він зробив може три дюжини й добре обпалив їх у печі. І вугілля ливарне випік у горщику із дубових скіпок. Із своїх лахів витяг малесенький горщечок з білої мов крейда глини і кинув у нього дукати, шматки мідного дроту та якісь ще білі шротини і темний порошок із козиного рога. Коли ота гаспидська алхимницька суміш плавилась у горщечку, все в печі тріщало. А з горщика пихкало біле полум’я і червоний дим. На поді такий жар влаштував, що я думав — основа крізь глину займеться. І тоді вже ми з ним спечемося раніше, ніж нас княжі пахолки на вогнище потягнуть! Я, таке вздрівши, запхав усі свої добра в торбу. І онучі накрутив, і постоли нові взув! Та Бог милував! Зварив він своє архимницьке злато, хоч казав, що то сарацинське золото, і залив його у розпечені форми. Так усе в печі й залишав на поді вичахати. Навіть челюсті закрив. Щоб пекло не виходило. А мені було важко дихати, і серце заходилось, і в горлі дерло. Він же ліг на лаву, закрутившись у свиту. Мені ж наказав збудити його, як треті півні запіють.
— Та звідки тут півні? — розлютився я. Бо, поки він чародійства свої мудрував, я таки добре настрашився. — У боярина ні собаки, ні кота, не те що півня.
— А ти добре прислухайся — чутимеш, як у перевізника на Либеді півень піє! Такого голосистого ні в одному краї не доводилось чути!..
Отож він заснув, а я його вартував. Та, якщо щиро сказати, мені й не дрімалося — боявся пожежі. Він без усякої міри розігрів піч. Я не сумніваюся, що Лавр добре знав чародійську науку, хоч і не був чорним відьмаком. Бо дивіться — бояринова садиба стояла там, де нині три монастирські ставки. А перевізникова біля Перунового дуба. І я почув, як запіяв півень удосвіта! Значить, Лавр закляв мої вуха, щоб я почув те, чого повсякдень не чув. По правді, я йому заздрив, що він стільки таємного знає і може вдіяти. Але в той самий час янгол шепотів, що потаємні знання — то ве-е-елика спокуса й зайві клопоти. Добре, що янгол утримав мене від спокуси. Краще володіти вмінням, ніж таємницею. (Старий Книжник казав це, аби одвести від себе біду та донос. Бо люди часом подейкували, що він з купцями
