Русичі - Ігор Юринець
Від розмислів тих відірвали Влада голосні вигуки. Затріщав сушняк під кінськими копитами, і на галявину вилетів вершник. Спинив коня біля самого кострища, шукав поглядом Влада. А знайшовши, заговорив збуджено і хапливо:
— Коло стін кріпості січа велика. Важко було розібрати у темені, на чиїм боці перевага. Однак, думаю, важко надтисьменцям стає, бо б’ються вже при самих стінах.
— На коней! — схопився гарячково Влад. Миттю вся галявина прийшла в рух. Вже поставивши ногу в стремено, молодий ватаг корчинського війська нараз опустив її знову на землю. Повернувшись, підійшов до Борича, поклав руку йому на плече.
— Ти, певно, повертайся разом із жоною до корчинських стін. Час непевний, саму її відпускати в дорогу не можна. А ми й без тебе справимося.
— Якраз тому, що час нині й справді непевний, ганьбою було б для воїна відсиджуватися у схоронку. Чи, може, підозрюєш мене у боягузтві?! — аж сіпнулося в того обличчя від образи.
— Та не гнівайся на мене, — м’яко і примирливо прихилив до себе побратима. — Хотів як ліпше. Тільки-но з жоною зустрівся, яку вже мертвою вважав. Знаю, нелегко знову розлучатися.
— Нічого, ненадовго розлучаємося. А саму її таки не хотів би відпускати, — замислився Борич.
— О, супутницю я для твоєї Цвіти знайшов, — зраділо мовив Влад. — Горислава проведе дружину твою до самого Корчина… Та й ось четверо воїнів, — проказав у повен голос, аби почули ті слова лехіти. — їм, певно, теж нелегко супроти своїх іти, отже, зачекають нас у Корчині. — Влад скочив у сідло. Вже було рушив, та спинили його слова одного з чотирьох чужинців.
— Дозволь і нам з вами, — невпевнено, ніби побоювався, що не дадуть йому договорити, звернувся до надтисьменця. Вловивши здивування в погляді Влада, пояснив: — Родичі наші там, з одного поселення. Дехто теж не з доброї волі меч у руки взяв, то й прислухається до слів наших. Чому мають вмирати лише задля гонору Гнєзового?
— Що скажеш, Боричу? — спитав поради у побратима.
— Мислю, не гоже відмовляти. А коли виведуть з бою хоча б десяток своїх родичів, то й користь із того буде.
— Гаразд, сідлайте коней.
Стрепенулася тиша і знову м’яко опала на дрімучі ліси смерекові, на куряву збитого копитами шляху, на дві жіночі постаті, що довго ще незрушно кам’яніли на узбіччі дороги.
Стихло все, а Цвіта й Горислава і далі видивлялися услід вершникам крізь поволі світліючу стомлену ніч, що вже не могла стримати проступаючий впевнено світанок.
25«Во ім’я отца, і сина, і святого духа…» — гарячково хрестився монах Іов, втупивши незмигний погляд на ікону, по якій витанцьовували тіні від зблимуючої мерехтливо свічки. А відірвавшись від дум високих, знову повернувся на грішну землю. Тут уже чекали на нього, неспокійно переступаючи з ноги на ногу, прибічники, яких ще й тепер дрожем проймало від згадок про щойно вчинене біля воріт кріпості.
— Звершилося, кажете, боже призначення… — отець Іов вивчав пронизливим поглядом обличчя своїх помічників, здавалося, найпотаємніше ставало йому відоме.
Від того непогамовного відчуття аж зіщулюватися воїни та злічено ховали очі.
Скінчивши ті оглядини, старець лишився вдоволеним. Лиш для годиться ще супив ріденькі, майже невидимі в сутіні брови.
— Чого тремтите, — гидливо опустив кутики вуст. — Возрадуйтеся, діти мої, — скрипів майже пошепки, ніби давно струхлявіла смерека, що хтозна-як і тримається під поривами вітерцю. — Може, у ці от хвилини спостигає нечестивців заслужена покара за гординю їх, святотатство, інші дійства гріховні… Язичники! Прислужники нечистого! — зірвався нараз на писклявий крик, та тут-таки опанував себе, знову зійшов на півшепіт: — Велика то честь, що вашими руками карає господь ворогів своїх. Вслухайтеся! — він рвучко звів руки догори. — Хіба ж не чуєте?! Гримлять небеса, віщуючи настання царства Христового. І спадає полуда із людських очей! І у зловіщих зблисках невгасимих пожарищ кришаться у прах поганські ідоли! Тож вклякніть на коліна і возславте господа нашого!
Та не судилося здійснитися благочестивим намірам перекинчиків. Зачулися квапливі кроки, й у тісну келію увірвався ще один із нечисленної пастви Іова.
— Недобра вість, отче, — кинув з порога. — У, кріпості знають, що ми обрубали шнури ворітні. Син коваля Добромисла звістив про те усім, хто був на стінах. А ще вас назвав зрадником, казав, що не заспокоїться, доки не… задушить вас своїми руками. Я скористався тим, що заходилися всі зараз біля воріт, нашим… — спіткнувся на слові, — своїм допомогти хочуть, метнувся, аби вам сповістити. Хоронитися треба, бо рано чи пізно, а почнуть шукати.
— Не буде в них для того часу. Не такий вже недалекий воєвода лехітський Гнєз, аби дати їм перепочити та наготуватися до оборони. Як тільки дасть собі раду з тими, що за кріпосні стіни вийшли, згадає зразу й про решту, кине військо на приступ. А то вже буде кінець усьому… — розмірковував уголос монах, поскубуючи довгу, хирляву борідку. — Цікаво все ж: звідки могли дізнатися, що ми лехітам помагаємо? Чи, може, поміж вас хтось надумав себе остерегти на два боки? Га? Може, ти, Гадане?! — прикипів до того очима.
Ніби від наглого незаслуженого удару люто зблиснув оком на ті слова неповороткий присадкуватий кремезняк.
— Чи, може, твоїх рук справа?! — перевів погляд на іншого.
— Ні, отче, — заперечливо звів догори руку пришелець. Це був ще зовсім юний воїн. Густо помережане ластовинням обличчя надавало йому по-дитячому задерикуватого виразу. Голос його раз по
