Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

гусячих та лебединих пер, найсвітліших свічок воскових, ще всякого начиння до книжної праці. Кращого й більшого начиння у Книжника за все життя не було. А наостанок він за мідний пул купив у одного теслі в’язанку рівненьких липових дощечок. Потім швидко прослизнув зі своїми двома повними торбами до корчми. Тут неподалік церкви Флора та Лавра збирались завжди конюхи й конярі з Києва та купецьких валок. Корчма ця славилась як найстрашніше кубло на Подолі. Бо пили тут найбільше, горлали пісні найголосніше і найбільше грали в кості та нову волоську гру — паперові карти. Замовив собі хліба з м’ясом та чару вина.

— Бачу, ти при монеті, — прохрипів крізь заплиле товщем горло корчмар. — Заробив у ляхів на гульбищі?

— На тиждень позич колоду карт.

— Що під заставу даєш? — так само прохрипів корчмар, але тихіше.

— Дєньгу московську.

— Московська дєньга? Серед них багато підробних… Давай дві дєньги… Або… що в тебе ще є?

— Кримські аспри, денарії Вітовта, півгроші Ягайла…

— Поляки нині найміцніші. Давай Ягайлові…

— Побійся Бога. Хіба ці папірці коштують стільки? Їм ціна — ординський мідний пул!

— Якщо тобі потрібні, то варті того! І не вилигуйся. Заробив у ляхів купу срібла своєю дудою та ще й торги ведеш. Чи я тебе не виручав, як тобі кишки всихали?.. Давай монету. І не май мене за дурня — якщо тобі карти потрібні, значить, ти щось задумав. Ти з цього будеш мати зиск, і я хочу щось мати!

Книжник скривився, мов від гіркої цитрини, видлубав із широкого шкіряного пояса срібло і тихо посунув по липкій дошці шинквасу. Ховав до торби загорнуті в ганчірку засмальцьовані карти і все обурено хитав головою. Притьмом допив чару й заковтав кусник хліба. Озирнувся на столи і лави з конюхами і, не вгледівши, щоб хтось його пильнував, вискочив на вулицю.

З Дніпра тягло холодним, вогким вітром. Загортаючись у довгополу сіру свитку, Книжник просто біг подалі від води. Скоріше б у затишні улоговини між пагорбами! Шлях далекий, а треба встигнути до вечірньої зорі на хутір боярина Сергія.

Часом крізь швидкі сірі хмари пробивалось слабке осіннє сонце та виднілась блідо-блакитна небесна баня.

Книжник опустив руку до торби й намацав ганчірку з колодою карт. Спочатку подумки вилаявся на здирницький задаток. А потім зі щирою радістю почав мріяти, як він усіх цих королів, та придворних дам та лицарів, та всі чотири знаки червоної та чорної мастей перенесе, перемалює на гладесенькі, теплі липові дощечки. Затим вигострить, як лезо бритви, книпик і зачне обрізати кожну рису малюнка, звільняючи абриси на дерев’янці. І те все для самого себе! І книга, і форми для гральних карт — все своє…

Як не поспішав Книжник на хутір, а ступив туди, як уже сонце закотилось за пагорби, впала імла. Високо серед швидких хмар часом іскрами мигали височенні, холодні зірки.

Книжник спочатку рипнувся до боярської «вежі», щоб попроситись на ночівлю до боярина. Там у всіх трьох вікнах світлиці блимало золотом. Та странній спинив себе. Подумки сказав: «Тоді піду, як покличе. Він, без сумніву, наврочений. Він чогось смертельно боїться… Ще розрубає зі страху!.. Цур йому, пек! — сплюнув через плече, тоді ще й перехрестився. — Боже, прости мене грішного! Якщо ж він при тямі, то змусить пити і грати пісні. Ні, ні, треба братись до праці. Все є, все є! Чого ж тобі, дурню, ще треба?!!» І Книжник бояриновими ключами спочатку відкрив ворота млина, а тоді мірошникову малесеньку хатку. Став на порозі перед чорним отвором покинутого житла. Важкий, гіркий дух перетлілого зерна й вугілля та сажі з комина.

Ударив щербатим кресалом у рожевий камінь, і на трут сипонули вишневі іскри, трут заблимав краплиною жару. Зайнялася стружка берести і освітила маленьку істобку. Хоч зруб був, може, два сажні на чотири, зате й піч була з комином, що вростав у стелю. І світник широкою чорною рурою завис біля передпічного віконця. На гратнях навіть лежали припорошені пилом смоляні скіпки.

Книжник підніс берестину до скіпок. Спочатку вогонь кинувся по гратнях, то там, то тут сажа вибухала іскрами та високими язиками. По чотирьох стінах забутої оселі застрибали червоні й золоті відблиски, застрибала, закрутилась людська тінь…

До самісінького ранку з усіх вікон бояринової оселі та з хати мірошника лилося яскраве світло. Тільки з багатих хоромів не долітало жодного звуку. Світилися вікна світлиці — і все. А з хати мірошникової по всій околиці долинав гуркіт хатнього начиння, рипіння дерев’яних половиць, гуркіт чи то молотка, чи сокири.

Сонце вставало десь за дубовими гаями, за червоними кленовими пагорбами, над червоним опалим листом між чорними стовбурами.

В ті ранкові сутінки ступив Книжник. У правиці — старе, розсохле цебро. Рукави закасані по лікті. Спустився по шістьох кам’яних сходинках до дзюркотливого джерела. Над витоком сивим димом клубочилась пара. Тільки тут, нахилившись до джерела, відчув Книжник, що він мерзне і що таки стомився. Із розсохлого цебра нитяними цівками била кришталева вода, він подалі відставив руку, щоб йому не замочило ходаки й ногавиці.

Пройшовши півдороги до хати, схаменувся, що не можна перед списуванням напружувати правицю. Перекинув цебро до лівиці, та якось незручно — розплюскав воду на обидва ходаки і онучі. І пошкодував, що не у перекупки сидітиме зиму, а на далекім і небезпечнім хуторі. Небезпеку на хуторі він відчув не тільки тому, що боярин навіжений і