Русичі - Ігор Юринець
А ніч дивувалася із того людського безуму. Ніч пливла незворушно над долами і полонинами, гірськими верхів’ями та неспокійними бурхливими ріками, над загубленим на безкраїх просторах Київської держави надтисьменським городищем, де в ті хвилини сотні люду стратили всі інші чуття, крім люті, зненависті та жорстокості.
Сон тікав з-перед очей. Влад, примруживши повіки, втупився у зблимуючий час від часу жар вогнища, яке стиха потріскувало і пускало догори терпкий сивуватий дим. Голубувато-молочні розпливчасті марива губилися в отворі покрівлі, а відтак безслідно зникали у нічній прозористій сутіні.
Молодий муж оглядав потемнілий від часу сволок, кожна тріщинка на якому закарбувалася в пам’яті ще відтоді, коли багато днів пролежав отут, лиш зрідка виборсуючись з обіймів важких хворобливих сновидінь.
Ніщо не змінилося у оселі старого Віда. Так само густо стелився запах сушеною різнотрав’я, солодкуватий і п’янкий, химерно витанцьовували по стінах відсвіти вогнища. Усе променилося спокоєм та затишком. Здавалося, клопоти та життєві буревії ніколи не посміють переступити поріг цього притулку гостинності та доброти.
Не спалося. Обережно, аби не потривожити Гориславу і господаря оселі, Влад підвівся з ложа, неквапно зібрався і тихо вислизнув у ніч.
Не час зараз відсипатися. От-от прибудуть з вістями дозорці, вислані вивідати, що діється довкола надтисьменської кріпості. Негоже, коли застануть його мирно спочиваючим. Часину подрімав — і досить. Та й поміркувати є над чим, бо ж він зараз у відповіді за десятки людей з корчинської підмоги, що спочивають побіля кострищ, розкладених довкола Відової хижі. Хай набираються сил, бо хто знає, може, вже спозарану судилося стати їм до виснажливої ратної праці.
Влад пройшов через заспокоєний сном табір, перемовився стиха із вартівниками і почав спускатися вниз, туди, де бився поміж тісними берегами стрімкий голосистий потічок. Захотілося побути на самоті, виповісти темній ночі та прозорим дзвонам потічка всі тривоги свої та болі, що важким накипом облягли серце. Хай тут залишаться сумніви та непевність, бо воїни, яких вестиме у бій, повинні бачити у ньому лише силу, впевненість і незворушність.
Шаліли цвіркуни у буйних соковитих травах, креслили темінь мінливі іскри світляків, п’янкими шатами оповивала ніч свої неозорі володіння.
Молодий горянин спинився коло потоку, якусь мить вслухався у тиху мелодію його вод. Опустився на коліна і плеснув прозорою студінню на обличчя, замислився. Спливли перед очима присадкуваті стіни надтисьменської твердині. Кличе його кличе до себе жона Млада, певно, й сеї ночі за ним очі виглядає. Як їй там, самітній?! Чи має де хоч голову прихилити?!
Аж здригнувся, зачувши зовсім близько позад себе тихий шерхіт трави. Обернувся хапливо і насторожено.
— Ти, Гориславо? — лиш проказав здивовано.
Не відповіла нічого. Підійшла близько-близько. І собі опустилася на землю біля нього. Мовчали. Довго.
— От, прийшла попрощатися… Певно, востаннє можу бути отак, поруч тебе, — говорила повільно, ніби спиняла над силу інші слова, що й собі рвалися на волю.
— Добре, що прийшла, а от що сумуєш — недобре… — аж скрушно плечима здвигнув, помітивши, що ніби й не чує слів тих Горислава. — Гей, легінко, хто сумує — той красу марнує. Ще не раз увидимося з тобою. Бо чи можу забути, хто мене до життя повернув?
— Повернути повернула. Та тільки не для себе, для іншої, для жони твоєї старалася… А хіба не маю хоч дрібку права на тебе. Сам мовиш, якби не натрапила тоді в лісі на твоє пошматоване тіло — певно, не ходив би вже по цій землі…
Здивовано звів очі на дівчину.
Пробуджена тим порухом, прихилилася до молодого мужа, рвучко обхопила руками білими його обличчя. Сполум’яніло і зло кидала одчайдушні слова, ніби поставила за мету в одну мить виповісти все, що на думці таїла.
— Мій ти, чуєш, мій! — зашепотіла спрагло, гаряче. — Нікому не віддам! Собі на біду до життя тебе повернула, собі на горенько…
Відтак, зніяковівши від того і для себе нежданого вибуху, затуркотіла ніжно і покірливо, ніби вірлиця на світанні.
— Любий ти мені, Владе… Хіба й сам не видиш, хіба байдуже тобі те? День тебе не побачу — сутінним і непривітним увесь світ стає. Ніхто так кохати тебе не буде, ніхто…
— Заспокойся, дівчинко моя, — м’яко відхилився Влад. — То все мине. Ти ще зустрінеш лада свого…
Та не слухала, не хотіла нічого чути. Тягнулася до нього, ніби хилена вітровієм лоза, тулилася тілом юним та гарячим, обпікала цілунками пожадливими, затуляла вуста його шепотом спекотним.
— Чим не люба тобі, ладе мій… Чи не красна є, чи не молода, чи, може, студенні цілунки мої та й не гріють… Відштовхни, забудь. Але потім, пізніше… А нині ще наша ніч… Нехай перша і остання, але — наша… — Тремтлива і легенька, вона топилася, мов віск на жару, обволікаючи Влада своїми чарами, п’янила гіркавим пахом трав полинних і кликала, кликала до щастя, у безум, у безвість.
О, немає знади могутнішої від спекотного поклику любої тобі молодої жони, немає чарів міцніших. Здалося Владу, що стоїть над глибоченною безоднею, на самому краєчку — от-от ступить той єдиний крок… А там? Щастя? Чи, може, лиш втіха миттєва, що висотує душу, надовго залишаючи у серці одну лиш порожнечу і холод?
А світ — і зорі, і земля, і темінь — ставав гойдливим і хистким, сам світ ставав тією безоднею, і годі вже втриматися на окрайці немічно малої тверді. І немає вже думок, і чуттів немає… Один тільки голос Гориславин був тут, поряд, — близький і жаданий, жебонів без упину, жарким шалом струменів по жилах.
— … Хай ложем весільним буде нам ця шовкова трава… Немає ні в кого ложа солодшого… Хай п'янять нас ці шати місячні—ні в кого немає трунків п'янкіших… Хай бавлять нас співом прозорим світлі
