Русичі - Ігор Юринець

Пришвидшила ходу, щоб хоч зі стіни кріпосної ще раз глянути на батька, хоч постать його вгледіти. Ішла — майже бігла, а перед очима незрушні тіла загиблих, які після отаких нічних вилазок вносили соратники до Перунового святилища. Нараз перехопило подих, затремтіла й хитнулася під ногами земля. Над силу ступила кілька кроків до темніючої неподалік високої хоромини нового бога, збудованої за наказом воєводи. Незчулася вже, як і добиралася до складеної з важких колод стіни, прихилилася до шерехатих колод, поволі сповзла на землю.

Аж по довгій хвилі відчула Млада, що сили повертаються.

Вже хотіла звестися та й рушити, куди надумала, як раптом увагу її прикували ледь чутні слова, що глухо долітали зсередини. Підвела голову і примітила над собою прорубане в стіні невеличке віконечко. Бичачий міхур, що затягував його, був з одного боку розірваний. Чи то постарався вітер, чи хтось із надтисьменців у такий спосіб виказав свою зневагу до цієї облудливої споруди та її господаря. Однак завдяки тому отвору Млада цілком могла розчути мовлені впівголоса слова.

— Відвернувся від нас господь, отче. Саме в сю ніч, коли все наготовлено для подвигу нашого во ім’я святої віри, коли з того боку воїни християнського володаря лише чекають, аби увійти в кріпость і навік навернути сих язичників до правдивого бога, Миловид вирішив заскочити зненацька певне своєї безпеки військо Гнєзове… Саме в таку ніч! — аж тремтів з розпачу скрадливий глухуватий голос.

— А може, не так усе й зле, сину мій, не так усе й зле. Не допустить господь всевидящий погибелі нашої, не може того допустити. Най тішаться язичники, що заскочать зненацька військо осадне. А насправді-то загибель чатує на них за кріпосними стінами. Бо ж сам мовиш, що сеї ночі наготовлені до приступу наші брати по вірі і лише знака чекають, — голос отця Іова аж пирскав тамованим злорадством, шипів обережно, мов гадина в гущаку, що підібралася до близької вже, заздалегідь наміченої жертви. — Несповідимі путі господні, але завжди спрямовані до одного: скарати невірних і віддати належне достойним.

Зіп’явшись навшпиньки, Млада таки дотягнулася очима до віконця-щілини, крізь яке пробивалося ледь помітне хитливе світло. У мерехтливому присмерку маленької, у три кроки завдовжки, кімнатки розгледіла постаті кількох мужів, що розмістилися при стіні на низенькій лаві. Чіпко тягнулася поглядом до облич змовників: отець Іов, два дружинники, яких неоднораз бачила в особистій охороні Миловидовій, ще один з довгою, до грудей, бородою (з ним не стрічалася дотепер жодного разу) і… Гадан. Той самий, що не так давно на громадській раді клявся у відданості звичаям предків.

Млада відхилилася від щілини і вся перетворилася у слух, тепер не мала права пропустити жодного слова, бо кожне з них могло стати вістрям ножа, вже наготовленого цими недолюдками, аби вгородити його неждано у спину надтисьменській громаді — і батькові Гостомислу, і синам старої Літодани, і мужу її, Владу, і синові ще ненародженому.

— Тож можемо возрадуватися, діти мої, — провадив по хвилевій мовчанці монах. — Бо чи можна не помітити перст господній у тому, що саме нинішньої ночі надумав Миловид здійснити свій диявольський підступ. Чень легше для нас зараз, коли увага всіх прикована буде до бою, що, може, й зараз точиться за стінами цієї твердині язичництва, непомітно обрубати шнури і закрити ворота, тим самим відрізавши шлях до порятунку для ворогів нашої віри, аніж втворити їх для війська Гнєзового у переповненій людом кріпості. А вже потім, коли за стінами все буде скінчено із залогою кріпосною, за іграшку буде для Гнєза взяти приступом і саму кріпость, у якій залишаться лиш немічні старці та жони.

— Не так усе просто, отче. При воротах залишено десятка зо два вартових, з них лише двоє, Сівер та Гірл, погодилися бути з нами. А ще й на кожній з веж по кілька лучників.

— Нелегко, але можливо. Здійснити замислене мусимо чимшвидше, аби вберегти себе від несподіванок. Адже, зрозумівши, що не вдалося напасти зненацька, Миловид може одразу повернути військо назад. Отже, не можна гаяти і хвилини. Та перед тим, як приступити до діла, попросимо благословення у господа нашого, — отець Іов перехрестився і зложив руки для молитви.

Глухий стукіт за стіною змусив усіх насторожитися. Гадан хапливо загасив рукою полум’я свічки. Ту ж мить змовники, натикаючись у темряві один на одного, шуснули до дверей.

Аж похолола Млада. Не спам’яталася, як вислизнув з-під ноги камінь, який підклала під ноги, аби дотягнутися до віконця. Ледь утрималася на ногах, притьмом відсахнулася від стіни і метнулася у тінь найближчої будівлі. Дослухаючись до тупоту ніг позад себе, ніби на крилах летіла до воріт, аби повідомити горян про нависле лихо.

Коли вибігла на широкий пішник, що одним кінцем впирався у майдан-торговище, аж відсахнулася від несподіванки: там, де зовсім недавно гуло, мов у бджолиній борті, стало тихо і пустельно. Лише далі, коло самих воріт, можна було розгледіти якийсь порух. Повернула туди, та раптом почула уже знайомий, почутий щойно у храмині нового бога глухуватий голос котрогось із змовників: «… двоє з них — Сівер та Гірл — погодилися бути з нами…»

Владна млість огорнула тіло, здавалося, чиїсь велетенські руки підхопили Младу і м’яко, ніби шкодуючи, поклали у куряву битого пішника…

Такого не прощають. Воєвода Гнєз міг накінець бути самим собою, прикидатися перед дружинниками більш не було потреби.

Тепер, поблизу становища, навряд чи хто з них посміє виказати невдоволення своє чи ремствувати.

Похмуро стелилися понад гірськими верхів’ями важкі крицеві хмари.

Зимно.

Незатишно і нудно у всьому світі.

Воєвода, погойдуючись у ритм кінській ступі, раз по раз гостро зиркав на соцького. Зрідка викидував з себе, якусь дещицю накипілої у душі жовчі, спромігшись вбрати її у сяку-таку одежину зі слів. Слова ті, безформні і уривчасті, лиш вимащували все брудом, ніби баговинням, що чворкало врізнобіч із-під кінських копит. Та не меншало від того ні безпросвітної нудьги, ні невдоволеності собою, ані над силу