Русичі - Ігор Юринець
Заціпенівши від небаченої щедрості свого господаря, якої ніяк не міг очікувати, велетень-охоронець повернувся незграбно і рушив до порога. І вже аж із сутіні сіней прогудів своє звичне: «Сю ж мить, боярине…»
— Ну що ж, і тобі пора, час не стоїть на місці, — почав хапливо випроваджувати Влада за двері боярин, пишне повновиде обличчя його аж світилося нетерпінням якнайшвидше залишитися зі своїм скарбом наодинці. — І передай воєводі: Коритко завжди готовий допомогти, — напучував на прощання Влада. — Завжди!
А надвечір великий кінний загін корчинської помоги вирушив до обложеної ворогом надтисьменської кріпості. Коли перші зірки засяяли на зблідлому високому небозводі, міцно обіпертому на стрімкі гірські верхів’я, двиготів Купецький шлях від гулкого витупу кінських копит. У густій сутіні під. розлогим шатром правічного лісу котився все далі й далі той грімливий гомін — глухо і таємниче, ніби відлуння зловісного сміху Перунового із недосяжно високих небесних полонин.
22Під ногою дзвінко сплеснула вода. Миловид спинився і сторожко прислухався. Завмерли й ті, що йшли за ним. Важкий віддих розмоклої глини та цвілі, здавалося, аж тиснув на плечі. Тиша заспокоювала, жоден звук не долітав іззовні. Спалахи смолоскипів вихоплювали з темені вкриті плямами хирлявого моху вологі стіни та низьке склепіння, зловісні, землистого кольору обличчя людей, що скидалися на мерців, які не знати чого намислили глипнути на світ живих.
— Загасіть смолоскипи… — кинув ледь чутно позад себе воєвода. Підземелля лунко підхопило звук його голосу, торжествуючи, мов жива істота, що знову, по багатьох літах, може побавитися відгомоном людської мови. Зашалопотіло, заскімлило, заметалося знуджене без діла відлуння і понесло свою здобич, ніби вітер сухе осіннє листя, далі й далі по підземних скрутах і звивинах.
Смолоскипи згасли, і тільки той, що стискав у руці Миловид, заблимав непевно і хапливо. Не озираючись, воєвода кивнув головою на дві важкі брили, що перепиняли шлях. Був певен, що жоден його порух не залишиться зараз непоміченим. І справді — наперед ту ж мить вийшло кілька воїнів. Вони обережно відхилили спочатку одну, а потім і другу гранітні брили, очікувально звели очі на посадника.
— Давай! — змахнув той рвучко рукою, ніби відкидаючи останні остороги.
Обхопивши з боків величезну брилу, що одна тільки відгороджувала їх від зовнішнього світу, та схитнувши її кілька разів, ніби випробовуючи на міцність, налягли у повну силу. Підтримувана дужими руками, плита м’яко похилилася і, осипаючи дрібне каміння та землю, лягла навзнак.
Довго дослухалися надтисьменці до нових, незвичних звуків, що увірвалися в підземелля. Здавалося, навіть ревище збуреної повінню великої ріки було нікчемним у порівнянні з голосним передзвоном невеличкого потічка, що дзюркотів тут-таки, біля підніжжя лазу. Вспокійливо жебонів, увірвавшись у глибоку тишу підземелля, виспів цвіркунів. Але жодних інших звуків, що перестерігали б про небезпеку, не вловив гострий слух горян.
Велично стелилася понад землею владарка-ніч.
Один за одним розпливчатими невагомими тінями вихоплювалися воїни крізь невеликий отвір назовні і зливалися з темрявою, що огортала стрімкий схил гірського потоку. Навіть найпильніший вартівник не запідозрив би присутності жодної живої істоти в цьому лісовому закутку, насправді ж уже десятки мужів, готових перемогти або загинути в бою, вдивлялися у нечіткі обриси ворожого табору. Нечіткі тіні наметів, жовтаві плями багать, довкола яких блискотіли кольчуги та зброя чужинців, спокій нічного становища — усе вселяло впевненість у перемозі. Їх не помітили, а отже, задум, про який аж у останню хвилю дізналися від воєводи, повинен вдатися.
Та недовгою була та радість. Раптово прийшов у рух весь ворожий табір. Метушливо заснували біля багать тіні, і через кілька хвиль порожньо стало довкола вогнищ.
— Щось запримітили! — скрипнув зубами Миловид. — І все ж мусимо здійснити задумане. Хай же цільними будуть ваші стріли, — звернувся уже до дружинників. — Від того, може, залежить усе.
Кілька обраних ним найкращих лучників зникли у темені гущака, що простягнувся аж туди, де у вибалку під недремною охороною ворожої варти стояли страшні для кожної кріпості великі метальні оруддя.
Якийсь час воєвода, напруживши слух, вибирав із нічної тиші кожен звук, доки не вловив із того боку, де зникли лучники, ледь чутний дзенькіт металу. Від того аж поморщився, ніби від раптового зубного болю, — певно, якась стріла таки зачепила шолом чи кольчугу ворожого вартівника. Та зразу ж і заспокоївся — ледь помітні постаті чужинських воїнів, що стриміли на узгірку перед видолинком, у якому заховані були метавки, зникли, мов і не було їх там ніколи.
Заклично змахнувши рукою своїм дружинникам, пригнувшись майже до самої землі, по-юначому легко метнувся до недалекого вибалка. Тепер ніхто вже не потребував наказів, кожен знав, що має робити.
За кілька хвиль метавки були обкладені сухим хмизом та щедро политі масною земною оливою, припасеною заздалегідь. Годі було загасити вогонь, підживлений тою густою чорною рідиною, що сочилася просто з-під землі в одному із закутків підземного ходу.
— Запалюй! — тим словом, здавалося, видихнув хрипко із себе всю напругу нічної вилазки. Сліпучо зблиснули іскри від ударів кресал і зразу ж намертво вп’ялися у наготовлений смолянистий смерековий сушняк. Тут і там вихопилися перші, ще нерішучі вогненні язики, спочатку обережно, а відтак, допевнившись власної сили та безкарності, пожадливо нагортали до себе щораз більші оберемки хмизу і, смачно похрустуючи надибаною поживою, перепліталися та міцніли у химерному танці.
Та ще не вихопилися перші вогненні спалахи із сутіні темного видолинка, як змусив завмерти горян лютий стоголосий скрик, що донісся від стін кріпості. Поволі міцнів той кровожерний рев і, коли жарке полум’я враз зусібіч охопило ворожі метавки, у моторошному ревищі годі було розрізнити скрики сотень людських горлянок.
Через кілька хвиль лише зловіще червонясте полум’я трьох велетенських кострищ на місці ворожих метавок, розстеляючи довкола чорні
