Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Коли їдеш до Берліна?

— Завтра.

— Свято проведеш з родиною?

— Так.

— Жалкую, що ми не можемо виїхати разом.

— Я теж.

— Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.

— Подзвони завтра.

— Ти ж повинен виїхати.

— Так, але аж увечері.

— Я подзвоню в «Какаду».

— О котрій?

— А коли тобі зручно?

— Найкраще вранці. Скажімо, об одинадцятій.

— Добре.

— Чекатиму твого дзвінка. Я в цей час завжди дома.

— Чудово. Неодмінно подзвоню, аби тільки не довелося довго чекати, поки з’єднають.

— Завтра ж свято.

— Може вийти так, що я буду зайнятий…

— Розумію. Але якщо вдасться, подзвони.

— Авжеж, якщо вдасться, подзвоню неодмінно.

Я глянув на вагон, в який збирався сісти. У відчиненому вікні знов з’явився стрункий офіцер, він подивився на мене, потім зиркнув на жандармів, які наближались до вагона, і всміхнувся мені: видно, був певен, що я німець, — ну, тим краще; жандарми були вже за кілька кроків од нас, Монтер усміхався, і тільки по очах його видно було, що нерви в нього напружені до краю; він випустив мою руку і голосно сказав:

— Передай привіт Моніці. І скажи їй, що я одержав листа від Віллі.

— Дякую. Перекажу. І передам привіт.

Жандарми майже порівнялися з нами, коли Монтер цокнув підборами й фашистським жестом попрощався зі мною; вони поволі проходили повз нас, зовсім поряд я виразно бачив їхні байдужі, кам’яні обличчя, нерухомі очі, руки, що стискали приклади автоматів. Вони минули нас, я взяв валізу і, сідаючи в вагон, все ще чув гучний, нестерпний для вуха, розмірений тупіт їхніх важких, підбитих цвяхами чобіт по бетонному перону; не повертаючи голови, я ривком втягнув у вагон важку валізу й опинився в коридорі, лице в лице з майором, який, усміхаючись, чемно відчиняв переді мною двері купе.

IV

СВЯТВЕЧІР: У ПОЇЗДІ

Отже, мені ще раз пощастило у цій дивній грі, де найменшою ставкою було чуже життя, а найбільшою — власне. Я вже не раз вигравав партію, вдаючись до блефу, від котрого ніколи не відмовлявся, якщо до цього не Змушував мене противник і обставини. Однак я розумів, що гра ще тільки почалась і, залежно від того, чи повезе мені і як розвиватимуться події, я або розіграю партію на свою користь, або — це теж було не виключено — взагалі не встану з-за столу, бо мої партнери не любили програвати, а коли вони ще й здогадаються, що я той гравець, котрого розшукують усі поліцейські служби країни, то мені буде дуже нелегко вийти з гри, яку я сам затіяв.

Валіза з вантажем лежала на полиці в купе майора вермахту, а я їхав у вщерть набитому людьми, темному й задушливому вагоні третього класу, та зате втішався почуттям цілковитої безпеки, якого вже давно не дізнавав.

Я був звичайним собі пасажиром без багажу, цю нову роль я прийняв з радістю, нерви заспокоїлись, я мав доволі часу, щоб без поспіху викурити сигарету й докладно обміркувати план подальших дій. Після довгих роздумів я нарешті дійшов висновку, що найкраще буде піти по валізу на найближчій зупинці й вернутися сюди, не слід було залишати вантаж у німецькому вагоні, хоч ліпшого, надійнішого місця для нього я б не знайшов, але моя відсутність могла викликати тривогу й цілком обгрунтовану підозру в самотнього офіцера — ні, я не міг так рискувати.

Минула добра година, перш ніж я зважився здійснити свій задум. До найближчої станції було ще півгодини їзди, часу в мене лишалося не так і багато; я обережно відчинив двері і, не слухаючи попереджень та умовлянь своїх супутників, вийшов з тамбура й почав повільно пробиратися по обмерзлих приступках до вагона першого класу. Іншої можливості я не мав, поїзд складався з дуже старих вагонів, внутрішніх переходів між ними не існувало, зате вздовж усіх вагонів тяглися приступки, якими можна було пройти увесь состав в обидва кінці; я знав про це, й теплої пори така вилазка була б мені за іграшку, але зараз стояв мороз, холодний, гострий вітер збивав з ніг, до того ж знялася хуртовина, тому не встиг я добратися до кінця вагона, як уже почав шкодувати: риск був надто великий; а проте я мусив за всяку ціну дістатись до вантажу, забрати його з-під опіки майора і ще до зупинки поїзда на найближчій станції вернутися з валізою до свого купе. Я думав про це і ще про багато інших справ, а крижаний вітер так шмагав мене по обличчю грудочками злиплого снігу, що довелося заплющити очі й сховати обличчя в комір пальта; так я досить довго їхав, учепившись за залізне поруччя коло дверей, а коли вітер трохи стих і перестав здувати на мене сніг із даху, знов повільно й обережно рушив уперед, щоразу пробуючи ногою обмерзлу, слизьку приступку, по якій мав перебратись до сусіднього вагона. Я мусив бути надзвичайно уважним, кожен непевний рух міг мене погубити; я проповз лише вздовж двох вагонів, коли згори на мене знов сипонуло снігом, довелося вдруге спинитись, бо сніг геть заліпив мені очі, а поїзд, глухо вистукуючи колесами, мчав уперед, мов шалений. Коли ж нарешті я зміг щось розгледіти, то побачив, що ми їдемо пустинною, безлюдною місцевістю, серед білих гір та карликових дерев, які беззвучно пливли назад; і мені раптом здалося, що все це колись вже було, що я вже їхав раз на приступках вагона такої морозної, заметільної ночі, але найдивнішим було інше: несподівано в мене виникло почуття, ніби все те, що я роблю, — цілковите безглуздя, а сам я здавався собі нікчемним, слабким і безпорадним, адже я міг загинути через один необережний крок; від цієї думки мене пойняв панічний страх, і довго я був неспроможний зрушити з місця, та, нарешті, перемігся й почав поволі посуватися вперед.

Ще трохи, і я б повернув назад, хоч пройти лишилося зовсім небагато; але рухатись далі було все важче, і, здавалося, на цей останній відтинок путі мені вже не вистачить сили. Я добрався до місця, де сніг на приступці змерзся у велику крижану брилу, і щоразу, коли я ставив на неї ногу, нога спорсала вниз, до землі, яка мчала в протилежний бік; руки мої страшенно втомились, а долоні задубіли так, що я зовсім їх не