Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

зустрічі, а небезпека, яка нам загрожувала, зближала нас тільки на час спільної операції. Ще менше я знав про Монтерових товаришів, яких він привів у «Какаду», адже я бачив їх уперше; Монтер щоразу приводив з собою нових хлопців, і я мав підставу припускати, що тих, які приходили раніше, уже немає живих. Подумати тільки: я мусив покластися на них, довірити їм свою долю й саме життя, бо ці молоді хлопці брали участь у тих справах, про які я не розповів би навіть найближчому другові, коли б його мав, — і я вірив цим зовсім не знайомим людям, хоч як дивно; я сидів у малому залі «Какаду» й чекав, коли вони нарешті будуть готові вирушити разом зі мною в дорогу, щоб дбати про мою безпеку, поки я сяду в поїзд; так, це було дивно, але якби цього зимового вечора я потрапив у пастку, хлопці повинні були б відвернути увагу поліції, прийняти вогонь на себе, — і все це задля мене, задля людини, про яку вони нічого не знали.

III

СВЯТВЕЧІР: НА ВОКЗАЛІ

Нарешті сталося те, чого я чекав уже кілька годин: я опинився на вокзалі. Ввійшовши до головного залу, на хвилину затримався, щоб оцінити становище. З усіх боків мене оточував гомінкий натовп пасажирів, які чекали прибуття поїздів, десь поблизу крутився Монтер зі своїми людьми, шастав по всіх закутках, визираючи поліцію.

Я протиснувся до газетного кіоска, поставив на підлогу важку шкіряну валізу й, купивши «Berliner Zeitung» та два розкішно ілюстрованих журнали «Die Wehrmacht» і «Flugel, пробрався ближче до виходу на перон; там спинився, глянув у бік залу, де містився буфет, над дверима якого висіли яскраві афіші, що рекламували нові фільми, і став читати оголошення: «Кінотеатр «Ріальто» — «Любов шейха», хвилююча драма про кохання і смерть, дві години незабутніх переживань у пустелі Сахарі, фільм німецько-іспанського виробництва; кінотеатр «Кассіно» — «Ганс Мозер і Тео Лінген у повному гумору фільмі «Сім років щастя», ви знов побачите незабутню пару коміків у їхніх найкращих ролях», — я перевів погляд з афіші на двері, що вели до буфету, і побачив Монтера, він стояв у проході, роздивляючись на всі боки, нарешті, помітив мене й кинувся назустріч.

— Слухай, Похмурий. Треба негайно йти на перон.

Більш нічого не лишається.

— Що сталося?

— В буфеті сидить Вовк із НСЗ.

— Він тебе бачив?

— Ні.

— Стонадцять чортів! Бракує тільки, щоб ми зустрілися з ним у поїзді.

— Він не їде.

— Звідки ти знаєш?

— Сидить з якимись підозрілими типами і п’є. Вже добре набрався, ледве на ногах тримається. До того ж у нього тут сім’я. На святвечір він нікуди не поїде.

— Ти певен?

— Цілком. Недарма ж вони носять на грудях образок божої матері. Сьогодні в них свято.

— А він знає тебе?

— Знає. Раз уже стріляв у мене.

— Зрозуміло. Ушиваймося звідси. Якщо він побачить нас разом, буде кепсько.

— Іди на перон. Я з хлопцями зараз туди прийду.

— Я стоятиму під годинником.

— Гаразд…

Взявши валізу, я вийшов на перон і з подивом побачив, що тут повно людей, хоч мороз був добрий. Крізь юрбу пасажирів, що чекали поїзда, я пробився в глиб перону, поставив валізу на кам’яну сходинку, просто під годинником, який висів на залізному стовпі, й уважно огледівся кругом. Місце було зручне, звідси можна було спостерігати, що робиться по обидва боки перону та біля станційних будівель; я дивився на засніжені рейки, на вокзал і чекав появи Монтера та його людей. Поки що все йшло за наперед розробленим планом, і, якщо поліція в останню мить не захопить нас зненацька, довірений мені вантаж буде доставлено на місце в призначений час.

Але тільки тепер, коли я опинився на пероні, в колі світла, яке кидали низько повішені ліхтарі, мені стало легше, нервове напруження ослабло; а втім, я не почував ні заспокоєння, ні радості: адже попереду було ще кілька годин їзди, і кожна станція, кожна зупинка могла стати для мене новою пасткою. Як і раніш, я був готовий до найгіршого, але тепер ясно усвідомлював, що в усякій, навіть найскладнішій, ситуації не буду таким безпорадним, як у темній загратованій кімнатці «Какаду», бо звідти, якби мене там справді оточили поліцаї, я б не вибрався, — тим-то моє теперішнє становище здавалося мені зовсім непоганим.

Я стояв на пероні серед натовпу пасажирів і чекав Монтера; мене охопив неспокій, я боявся, щоб його, бува, не помітив Вовк — якщо він колись уже стріляв у Монтера, їхня зустріч могла погубити нас усіх.

Несподівано мені спало на думку, що тільки завдяки щасливому збігові обставин Монтер і я не стали ворогами, адже могло вийти так, що Монтер переслідував би мене, а я б переслідував Монтера, і в цьому не було б нічого дивного. Я ніколи не цікавився політикою і навіть уже за окупації, коли почалась підпільна боротьба, розбирався в політичній ситуації так погано, що не міг свідомо вибрати партію, до якої хотів би належати, як і підпільну армію, в лавах якої хотів би воювати. Зовсім випадково я опинився на боці лівих, але випадок міг привести мене й до табору правих, і в цьому не було б моєї вини, бо тоді я був, мов сліпий, я навіть не уявляв собі, що в моїй країні так багато людей, які прагнули врятувати вітчизну, не розумів, як багато каламутних течій у тій річці, що на її хвилях опинивсь і я, — ось чому я подумав, що тільки завдяки щасливому випадку я не став ворогом Монтера, а разом з ним боровся проти Вовка та його спільників із НСЗ.

За минулі роки я багато чого навчився, пізнав багато такого, про що раніш і гадки не мав. До війни я жив у трохи нереальному світі, тому мені довелося вчитися всього заново, починати життя з самого початку, ніби я вдруге народився, але тоді поряд не було нікого, хто керував би моїми першими кроками, остеріг перед мілинами, на які я раз у раз натикався, не було нікого, хто допоміг би мені знайти правильний шлях, я був завжди страшенно самотній, і це кінець кінцем привело до того, що я геть віддалився від людей, замкнувся в собі, став мовчазним, недовірливим і потайним і так боявся виявити свої думки й почуття, що жартома мене прозвали Самітником. Може, це прізвисько, іронічне й водночас повне розчарування, вихопилося з уст однієї з тих жінок, з якими я спав, хоч ніколи