Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Але і я сам теж не усвідомлював у повній мірі, хто я, і якби мене про це спитали, мабуть, не зміг би дати ясної відповіді; я знав, ким хочу бути, але не мав уявлення, хто я насправді. Мені треба було переступити ще чимало сходин, пройти багато важких випробувань, тому я щодня перевіряв себе, був до себе суворий і вимогливий, завжди вимагав від самого себе більше, ніж від інших; та коли під час нічних роздумів підсумовував пережите за минулі дні, завжди виявлялося, що на моєму рахунку невдач більше, ніж справжніх успіхів, я не раз опинявся на грані банкрутства, але в тому, що досі я не зазнав цілковитого краху, не було нічиєї заслуги.

Я стояв на пероні під величезним годинником, почепленим на залізному стовпі, і, чекаючи Монтера, пробував уявити, що було б зі мною, якби я опинився у ворожому таборі. Поміркувавши, дійшов висновку, що в той час, коли я гарячково шукав шляхів свободи, я, очевидно, пристав би до всякої групи, яка дала б мені зброю й залучила до боротьби, не вдумуючись у її ідеї та гасла. Отже, я міг потрапити і в НСЗ — від самої думки про це мене пройняв дрож; та найбільш жахало мене те, що я міг повірити в їхню правоту, ба навіть мусив би повірити, якби приєднався до них, і тоді захищав би такі ненависні й ворожі мені позиції, але якби так сталося, якби я опинився серед цих людей, з часом мене, напевно, почала б мучити свідомість своєї вини, породжена самим фактом співробітництва з угрупованням, яке не зупинялося навіть перед зрадою, щоб позбутись політичних противників.

Але в перші дні моїх шукань я нічого цього не знав; щоб розібратися в ситуації, мені потрібен був час і люди, які з’ясували б мені завдання й мету різних підпільних угруповань, щоб я міг свідомо зробити вибір. Волею випадку я опинився на боці Монтера, але випадок міг штовхнути мене і в табір Вовка, я був неспроможний вибрати сам.

Мені пощастило, я потрапив до тих, хто боровся чесно й безкомпромісно, чия програма не викликала застережень, і це давало мені величезне внутрішнє задоволення.

На пероні з’явився Монтер. Спершу я побачив у натовпі його зелений баварський капелюх з едельвейсом, а потім довгасте обличчя і очі, що дивилися на годинник, під яким я стояв. Нарешті він помітив мене, махнув рукою й почав пробиратися між пасажирами, між зваленими на пероні валізами та клунками, а опинившись біля мене, підморгнув і сказав: Ш — Все гаразд, Похмурий. За десять хвилин ти вже будеш у дорозі.

— Якби тільки знайти місце в купе. Схоже на те, що сьогодні буде страшенна тиснява. А я ж не можу з таким вантажем їхати на приступці вагона.

Високий і худорлявий, у капелюсі, зсунутому, як звичайно, на потилицю, Монтер стояв переді мною і всміхався.

— Не будеш ти їхати на приступці, топ аті, — сказав він, не виймаючи з рота сигарети. — Крук повинен знайти тобі місце в купе.

— Ти завжди про все пам’ятаєш, старий.

Монтер засміявся.

— Ні, не завжди. Сьогодні я зробив помилку, яка могла стати фатальною. Це погано. Останнім часом я щось часто став забувати про те, що в нашій роботі не повинно бути промахів, якщо ми хочемо дожити до кінця війни…

— Не треба про це.

— Я повинен був тебе попередити.

— Так.

Монтер глянув на годинник.

— Поїзд запізнюється, чорти б його взяли! Хочеться, щоб це вже було позаду.

— Мені теж, друже.

— За чотири години ти будеш на місці.

— Так. Якщо мене не згарбають по дорозі.

Монтер покивав головою і, трохи помовчавши, сказав:

— Облиш ці думки. Не час зараз про це думати.

— Мушу тобі признатись: інколи почуваю, що з мене вже досить.

— Не тільки ти. Кожен з нас мріє про ті часи, коли нарешті можна буде спокійно посидіти на гузні.

Він усміхнувся, а мені несподівано згадалося все те, що я передумав, чекаючи Монтера, мене розвеселило його наївне бажання, і раптом я зрозумів, що навіть коли скінчиться війна й окупація, ми ще довго не зможемо, як він висловився, «спокійно посидіти на гузні». Період боротьби за незалежність скінчиться, це правда, але одночасно розпочнеться щось далеко складніше: боротьба за владу в країні, поділеній на ворогуючі між собою табори, боротьба напружена й непримиренна, в тому ми вже пересвідчились на власній шкурі. Не буде окупантів, але залишаться люди з НСЗ і залишимось ми та представники деяких інших угруповань, і залежно від того, яке буде політичне становище, хтось із нас — або ми, або вони — муситиме скласти зброю. Але я знав, що ні та, ні та сторона не здасть своїх позицій без боротьби, отже, мине ще багато часу, перш ніж здійсниться бажання Монтера, його хлопців та й моє — скінчити нарешті з усім цим і почати жити заново. Я дивився на Монтера і бачив, як на губах у нього з’являється гіркий усміх.

— Це вже вдруге так, — сказав він. — Вдруге жінка й діти ждуть мене на святвечір удома, а я в цей час товчусь на вокзалі й навіть не знаю, чи ще колись їх побачу…

Я кивнув мовчки й подивився на заповнений людьми перон, на засніжені колії, що бігли до холодних білих пагорбів, які обступили з усіх боків це місто, а потім на всіяне зорями небо, чисте й гладеньке, мов крижина.

Піднявши комір, я старанно обмотав шию шарфом, бо мороз брав усе дужче, на вилоги пальта сіла паморозь, руки геть пограбли, і я почав їх квапливо терти, щоб повернути пальцям гнучкість.

— Терпіти вже недовго, — промовив Монтер.

— Що ти сказав?

— Незабаром все це скінчиться.

— Безперечно. Тому було б дуже прикро засипатися саме сьогодні…

Монтер нахилився до мене й тихо мовив:

— Ми вибрали найкращий час. А це гарантія успіху.

— Атож. Досі все було гаразд.

— І сьогодні так буде.

Я здвигнув плечима.

— А втім, це не має ніякого значення. Завдання треба виконати за всяку ціну. Не знаю тільки, чому ми так багато про це балакаєм.

Монтер знов усміхнувся.

— Ми просто втомилися. Мабуть, тому…

Він мав рацію, ми втомились, дуже втомились, усе це тривало надто довго, і ми не знали,